«До злощасного 24 лютого у мене було дуже спокійне життя. Працював на Південноукраїнській АЕС, у вільний час займався мальтійським рятівництвом, допомагаючи всім, хто цього потребував», – розповідає наш захисник. Згадує, як мріяв про відпустку, планував зустрітися з дітьми й організувати невеличку подорож іншими країнами. Але цим мріям тоді не судилося здійснитися…
«Нам подзвонила донька і повідомила, що на Київ летять ракети, чути звуки вибухів. У той момент ми з дружиною найменше думали про себе, адже дитина була в столиці, а ми нічим не могли їй допомогти», – згадує Олександр.
Оскільки він мав багато різного спорядження й одягу, адже займався рятувальництвом, була вдома й мегавеличезна, столітрова, сумка. «Найбільше, – каже, – вразило те, що із трикімнатної квартирі все найнеобхідніше вмістилося туди. Єдиний, хто не захотів лізти у сумку, – наш кіт Семен Семенович, тож довелося брати його на руки».
Відпрацювавши не найпростішу робочу зміну, наш герой звернувся за порадою до свого колеги по станції та по «мальтійству» Андрія Дікусара – і вже ввечері був під військкоматом.
«Ті, хто вирішили стати на захист країни, розуміли, що це може бути, як-то кажуть, квиток в один кінець… Як атомники, ми мали «бронь». Але це було другорядним, адже стало зрозуміло, чого домагається ворог і що треба не дати йому захопити нашу атомну станцію, – розповідає мій візаві. – Тож рішення йти захищати країну прийшло миттєво. Не було жодних роздумів про те, буду я це робити чи не буду, можу чи не можу. І 26 лютого ми почали робити все що могли».
За словами Олександра, родина до його рішення поставилася з розумінням. Адже знали: по-іншому він просто не зможе. «Просили хіба, щоб беріг себе»...
Не маючи ніякого попереднього військового досвіду, він підсвідомо розумів: головне – мати командира та побратимів, яким можна довіряти, тоді разом виконають будь-яке завдання. І пощастило: побратимами стали і ті, з ким у мирному житті разом працювали, – колеги по роботі. Тепер от разом захищають Україну на сході…
«Я знав, що мій командир має військову освіту та відповідний досвід, тож даватиме необхідний обсяг знань і ставитиме притомні завдання… Ми працюємо в команді, а команда – це не тільки ти, а ті, хто поряд», – наголошує захисник. І додає, що на фронті однією з найважливіших речей стає взаємодопомога та людське спілкування. На полі бою це може врятувати життя, бо у стресовій ситуації люди часто-густо просто губляться, забувають, що робити і як, особливо, якщо не всі команди відпрацьовані.
А ще, каже наш герой, дуже важливо зараз вчитися… українській мові. Сьогодні, наголошує він, це має значення, адже «найперша ознака будь-якої нації – спілкування рідною мовою. Й освічений персонал атомних станцій, що дуже довго були дуже зросійщеними, як і вся галузь, мають нашу мову популяризувати».
Допомагає, наголошує Олександр, і досвід, отриманий завдяки мальтійському рятівництву. На фронті регулярно доводиться надавати різну медичну допомогу, і добре, коли це вмієш…
«Мені вельми тішить, що сьогодні патріотизм, українізація та рівень володіння державною мовою максимально зростають», – зазначає Олександр. – І це дуже важлива складова боротьби за нашу свободу, незалежність, майбутнє. Але ми точно переможемо! Інакше бути не може!»
