До початку повномасштабного вторгнення життя Андрія було сповнене амбітних планів та мрій. Працював на атомній станції, активно займався рятувальною справою й розробляв докладні інструкції, щоб вчити цьому інших.
«2016 року мене і ще трьох моїх співробітників, з нашої атомної станції, представники Мальтійської служби України запросили до участі у польсько-українському проєкті з популяризації в нашій країні добровільного рятувальництва. За сприяння керівництва Енергоатома ми стали пілотним проєктом, а далі групи медичних рятувальників мали створити на всіх вітчизняних атомних станціях. Мені поталанило: моє хобі стало моєю роботою», – розповідає захисник.
Команда Андрія неодноразово посідала призові місця на змаганнях і у нас, і за кордоном, отримуючи кубки за найкраще виконання найскладніших завдань. Протягом того часу, що команда існує, її члени навчили рятувати життя понад дві тисячі людей. Ба більше: саме на базі команди Андрія готували мальтійських рятувальників для південної, східної та центральної частин України.
Згадуючи той час, мій співрозмовник захоплено й докладно розповідає про інструкцію, яку розробив та збирався впроваджувати: «Вона встановлювала порядок і алгоритм надання допомоги тим, хто постраждав в умовах радіоактивного забруднення. Це дуже важливо для об'єктів, де використовуються ядерні матеріали. А потім почалася війна… Інструкція залишилася на стадії затвердження».
24 лютого 2022 року наш герой був у відпустці. Про напад росіян дізнався, коли зателефонували друзі. Після того «дістав із сейфа карабін та почав споряджати набоями магазини. Відчуття було одне – що треба захистити батьківщину. Найперше ж, про що подумав: в яких підрозділах маю друзів, котрі могли б мене до себе забрати».
Рідних про своє рішення не сповістив. Бо не хотів травмувати, особливо маму: «Коли вона вперше побачила мене в формі й зі зброєю, то розплакалась. Але ж іде війна, і я не можу сидіти вдома».
Всю необхідну амуніцію Андрій мав власну, тож відразу пішов до військкомату. Згадує: «Першу ніч війни я зі своїм товаришем провів там. У них не було зброї, а у нас була»… Коли почала надходити інформація, що росіяни намагатимуться захопити Південноукраїнську атомну електростанцію, «зібрав своїх друзів і організували передові дозори за 15 км від Южноукраїнська. Тому на другу ніч уже були в посадці й передавали інформацію про рух військових колон в наш бік».
Спочатку всі разом хлопці пішли у добровольче формування територіальної громади, адже ворог вже був у Вознесенську і загроза побачити його на Південноукраїнській АЕС дійсно існувала. А після захисту станції долучилися до лав ЗСУ. «Була головна умова: ми маємо бути всі разом. Так і потрапили до одного зі стрілецьких батальйонів: я – командиром взводу протитанкових керованих ракет, хлопці – до мене», – каже Андрій.
Оскільки він професійний військовий, то і раніше допомагав захисникам України, ще до початку повномасштабного вторгнення, і зараз забезпечив своїм побратимам поглиблене «вивчення» автомата Калашникова та «постійні тренування».
Розповідає, що тренує своїх бойових друзів за британською системою: головні чотири фактори – це впевненість у власних силах, у власній зброї, у побратимах та командирах. «Завдяки такій підготовці, – не приховує радості, – нам вдалося уникнути багатьох проблем. Ми чітко усвідомлювали, що маємо робити, що можемо зробити, а що не в наших силах. І ще кожен розумів: що б не трапилось, жодного з нас не залишать сам на сам з бідою. В будь-якому випадку витягнуть».
Змальовуючи життя на фронті, Андрій безмежно дякує своєму рідному станційному колективу. Колеги з Південноукраїнської АЕС дуже допомогли його взводу і з амуніцією, і з придбанням дронів, і з ремонтом бойової машини. А, а ще забезпечили дизель-генератором, завдяки чому хлопцям вдавалося тримати зв’язок зі своїми близькими навіть у «найспекотніші» дні.
«Коли маєш такий тил, то можна воювати так, що рашисти з розуму сходять», – усміхається Андрій. Навіть попри поранення він випромінює оптимізм. І заряджає ним тих, хто поруч. Із такими людьми перемога нам забезпечена.
