До повномасштабного вторгнення наш Вартовий світла Олег працював стропальником у Рівненському відділенні ВП «Складське господарство» та мав звичайне життя. Каже, що воно було таким, як у всіх українців, але 24 лютого 2022 року все кардинально змінилося:
«Цей день я добре пам’ятаю. Прокинувся, почав читати новини і побачив, як ракети летять на Україну, це була 6-та ранку. Спочатку не міг вимовити й слова, бо був шок, а потім почав вирішувати, що робити. Оскільки мій брат – учасник АТО, його відразу викликали у військкомат, з ним поїхало ще декілька колег. Того дня брата не мобілізували, сказали чекати свого часу. Я вирішив йти воювати разом з ним».
Час захищати Україну для брата нашого Вартового настав у липні 2022 року, тоді добровільно мобілізовуватися пішов й Олег. Рідним сказав, що потрапив під мобілізацію і лише нещодавно проговорився, що був добровольцем. Зізнається, отримав «на горіхи» від мами, але нині все гаразд, бо найрідніша зрозуміла вибір сина.
Тоді в Україні створювали нову артилерійську бригаду, куди братів зачислили разом 5 липня 2022 року. З військового досвіду в нашого атомника була лише служба в українській армії ще в 90-х роках, а у його брата – служба в Нацгвардії та участь в АТО на Маріупольському напрямку. Тож спочатку захисники України пройшли навчання.
«Після навчання нас відправили до білоруського кордону, напрямок Дубровиця-Вараш, – пригадує Вартовий. – Ми прослужили там 6 місяців і були переведені на Херсонський напрямок. Брат був командиром реактивної системи залпового вогню «Ураган», а я керував транспортно-заряджаючою машиною. За розмірами вона така ж як «Ураган», просто її функція – перевозити снаряди та заряди».
Після двох з половиною місяців Вартового разом з побратимами перевели на Запорізький напрямок під Оріхове. Це був червень 2023 року, Україна якраз пішла в контрнаступ.
Ці підстанції, визначені МАГАТЕ як важливі для ядерної та фізичної ядерної безпеки, були пошкоджені під час попередніх обстрілів, у тому числі в серпні.
«Спочатку ми займалися тим, що завантажували і розвантажували снаряди, а також спостерігали, як хлопці стріляють, – розповідає Олег. – Потім нас перевели в другий підрозділ тієї самої бригади, і ми почали вчитися стріляти та керувати гарматами. Брат став командиром гармати, а я – водієм тягача гармати, хоч ніколи не керував вантажним автомобілем. Вчилися на ходу. Дали машину і відразу відправили забирати гармату. А ми що? Треба, значить – треба».
Після Запорізького напрямку підрозділ Олега перевели на Херсонсько-Миколаївський, а з липні 2024 року захисники воюють на напрямку Чернігів-Суми. Нині їх семеро, восьмий побратим пішов вчитися на офіцера. У колективі панує дружня, навіть сімейна атмосфера.
«Ми як рідні! Завжди всі сваряться, але ніхто ніколи не б’ється, – жартома розповідає атомник. – У нас класний молодий колектив, є один захисник старший за мене, потім за старшинством йду я, а решта хлопців мають по 26-28 років. Дехто з них спеціально приїхав із-за кордону, щоб воювати за рідну країну. На жаль, багато загинуло чи потрапили в полон, але це війна…»
Є у підрозділі й чотирилапі «захисники», серед них двоє собак та двоє котів. Всі живуть мирно та дбають одне про одного. Олег каже, що тварини з ними завжди, як невід’ємна частина підрозділу:
«Одна собачка Пуля прибилася сама, а вівчарку Айру ми купили. Котика Скіпара підібрали маленьким, а ще один прибився поки я був у відпустці, то навіть не знаю як його назвали. Не повірите, але котик дуже допомагає. У нас в бліндажі немає мишей, бо Скіпар полює на них, а потім виносить і годує собак. Водночас собаки кота не ображають. Під час війни всі об’єдналися, навіть тварини, бо нам є з ким воювати».
Вартовий зізнається, що за майже три роки війни на фронті були різні ситуації, але попри все триматися військам допомагає віра в Перемогу:
«Трохи страшнувато буває, коли по тобі починають гатити, адреналін зашкалює. Якось ми були за два кілометри від ворожого кордону і нас почали обстрілювати. Тоді я тягнув гармату, яка важить 8 тонн і 12-тонну машину – втікали зі швидкістю 90 км/год. Разом з гарматою машина має 23 метри. Але нічого, виїхали. Ніколи б не подумав, що буду керувати такою технікою, яка довша за фуру, але треба, то й робимо.
Ще пам’ятаю один випадок, який мало не коштував мені життя. Я приїхав на позицію помитися, вийшов з машини і лиш зайшов у будинок, як ворожий дрон підірвав транспорт. Всього на всього якихось 20 секунд. Через годину дрон влучив і в ту хату, але головне, що я залишився живим. Ми тримаємося, бо віримо у Перемогу і в те, що скоро виженемо цих гадів з рідної землі. У нас гідний народ, хороша країна, – є за що воювати».
Олег пишається своїми побратимами та всіма захисниками і захисницями України і бажає їм міцного здоров’я та удачі, які на війні вкрай необхідні. А тих, хто в тилу, просить невпинно допомагати фронту.
Також працівник Рівненської АЕС дякує своєму колективу за допомогу, завдяки якій вони з братом змогли купити підрозділу нове авто: «Ми не просили, а вони допомогли, це дуже приємно. Ми змогли придбати чергову машину, оскільки попередня згоріла. Тож вистоїмо і переможемо! Слава Україні! Героям слава!»
