Війна приносить з собою розруху, кров і біль від втрат. Вона йде країною, залишаючи по собі страшні сліди, болісні і незворотні. І цей біль – неприродний.
Минуло вже майже 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Майже 1000 днів 10-річної війни, яка триває віками…
Так, ми відбудуємо дороги, будинки, театри, лікарні і пам'ятники. Але ми більше не побачимо тих, кого вбила ця війна. Це боляче прийняти та важко вкласти в реальність. Бо цих смертей не повинно було бути…
Наше завдання – згадувати та пам'ятати! Щоб душа кожного полеглого відчувала, а їхні родини були впевнені, що ці смерті не даремні, й українська нація попри все буде жити. Щоб не загубити зв'язок. Щоб пережити втрату, але не втратити любов.
Наш сьогоднішній Вартовий світла присвятив свою історію Людям з великої букви. Тим, хто був з ним від початку мобілізації і аж до демобілізації. Тим, хто поруч фізично, думками, душею. Хтось з них на фронті, хтось в тилу, а хтось на небі. Але Валерій Погуляй, Андрій Перепілка, а також полеглі Платон Шпак, Костянтин Лаврик, Микола Бірюков, Микола Скорняков, Олександр Жуков та інші побратими назавжди в його серці!
На момент повномасштабного вторгнення Володимир Бредіхін вже майже 30 років працював на Запорізькій АЕС. У 1996 році він прийшов на станцію молодим спеціалістом і пройшов шлях від інженера до заступника начальника відділу планування проведення ремонту (з інженерної підготовки). У його підпорядкуванні були дві конструкторські групи та одна технологічна, а це близько 30 співробітників.
Володимир мав родину та хобі, займався волонтерством. У вільний час катався на роликах, а під час відпустки ходив у гори.
«Я завжди вів активний спосіб життя, – розповідає енергодарець, – не можу сидіти на одному місці. Через це не люблю море, бо лежати на пляжі нудно. Мені більше подобаються гори. І влітку, і восени, і взимку. Тож неодноразово піднімався на Говерлу, Шпиці, Хом’як. Не встиг підкорити Піп Іван. З різних причин два роки поспіль все відмінялося, але обов’язково виправлю це непорозуміння. Найбільше подобається в горах цілюще повітря, кришталево-чисті струмки з крижаною водою, аромат вічно-зелених смерек, полум’я багаття та багато іншого. І бонусом до всього цього – завжди міцний і здоровий сон.
Також люблю кататися на роликах. В Енергодарі для цього було все необхідне. Часто катався рано-вранці, поки місто спить, щоб набратися позитиву та бадьорості на весь день».
2014-го в життя Володимира прийшла війна. Вона зачепила його психологічно і водночас принесла дуже багато питань, на які не було відповідей. Довелося розбиратися і шукати.
«Війну на Донбасі я сприймав дуже болісно, – зізнається енергодарець, – ми не були готові до неї. Ще й ситуація у мене була така, що майже все дитинство провів у росії, оскільки тато працював на будівництві гідроелектростанцій, а в Україні я жив здебільшого в російськомовному середовищі. Політикою не дуже цікавився. Тому наші стосунки з росією розумів трішки інакше.
Але події 2014 року змусили мене добряче задуматися і передивитися свої погляди. Тож я почав активно займатися волонтерською діяльністю. В Енергодарі була громадська організація «Передова» і я долучився до їхньої команди. Щось приносив, щось донатив, а з кінця 2017 року – почав їздити на фронт».
Перший виїзд атомника був на Маріупольський напрямок – Бердянське, Широкіно. Тоді Володимир побачив війну на власні очі. Після чого з друзями їздив до українських захисників часто, іноді майже щовихідних.
Бувало таке, що прямо з роботи відправлялися на фронт, – ділиться атомник. – Отак відпрацював на роботі, пересів на «Течіка» – так звали наше волонтерське авто, якого перед цим завантажили всім необхідним, – і поїхав з напарником до наших. Розвантажилися, поспілкувалися трохи з воїнами і вертаємося назад.
І щоразу, коли їхали з Авдіївки, Пісків повз населені пункти, які українські захисники вже відвоювали, серце обливалося кров’ю. У тих напіврозбитих будиночках продовжували жити люди, рости діти. І в голові не вкладалося, як таке можливо, адже колись ці українці мали абсолютно щасливе мирне життя. А потім хтось захотів чужих територій».
Про те, що буде повномасштабне вторгнення енергодарець здогадувався. Ще в 2019 році на такий розвиток подій вказувало багато факторів, зокрема й ситуація на фронті. Володимир до останнього сподівався, що здоровий глузд візьме верх і ситуація вирішиться цивілізованим шляхом. Але кривавий диктатор сусідньої країни захотів інакше.
За роки волонтерської діяльності, погляди на росію та на її ставлення до України в українця трансформувалися. Вони були не радикальними, але різко проукраїнськими. Він не знав точно, коли країна-агресорка нападе, але одне знав напевно – відразу піде захищати рідну державу. Ще тоді розповідав про це рідним, аби у майбутньому таке рішення не стало для них сюрпризом.
Звістка про велику війну застала Володимира Бредіхіна дорогою до роботи – по радіо почув, що Україну бомблять. Він зрозумів, що відбувається, тому після закінчення робочої зміни вже був у військкоматі. Втім приєднатися до лав ЗСУ не встиг, оскільки почалася евакуація ТЦК.
«Я розумів, що треба йти воювати, але ситуація була незрозумілою, – пригадує захисник. – Тому постійно перебував на зв’язку зі своїм колегою та другом Платоном Шпаком, який того дня був у розпорядженні командира 113-го окремого батальйону територіальної оборони. На жаль, Платон загинув під час контрнаступу України. З цією неймовірною людиною ми пройшли всю війну пліч-о-пліч, від початку і до останнього його дня.
Тоді Платон сказав мені, що скоріш за все ми залишимось захищати Запорізьку атомну електростанцію, тож можу приєднуватися. Але через деякий час повідомив, що план по ЗАЕС відміняється, а через півгодини години від військкомату на фронт від’їжджатимуть два автобуси, якщо встигаю – буде добре. Я – встиг!
Транспорт наповнився відразу, бажаючих боронити рідну землю було чимало. Знав майже кожного. Наш батальйон формувався чи не на колесах. Десь дорогою ми зупинилися, щоб озброїтися. Облаштувались на ночівлю, хоча тоді ніхто не спав. Ці відчуття не передати, бо ти наче й розумієш, що відбувається, і водночас нічого не розумієш. Наступного дня батальйон майже повністю укомплектувався добровольцями».
Підрозділ атомника прикомандирували до 128 окремої гірсько-штурмової бригади, яка на той момент вже мала багатий досвід бойових дій в зоні проведення АТО/ООС. Тож до її складу входили воїни, які добре розумілися на законах і звичаях війни.
«Нам дуже пощастило, що ми потрапили у цю бригаду, – підкреслює Вартовий. – Там були дуже досвідчені і цікаві люди. Від кожного з них ми з Платоном отримували багато знань, набиралися досвіду. Бо до війни нас ніхто не готував, а я ще й військового досвіду не мав, тому кожна інформація була важливою і потрібною.
Тільки коли відбувся перший бій, коли нас взяли в оточення, і ми змогли вийти без втрат – лише тоді почали розуміти, що таке війна, відчувати страх. Бо до цього він був, але стосувався більше невідомості. Вже потім прийшли розуміння та страх того, що стріляють по тобі, а не десь там мимо, що той чи інший вибух значно ближче, ніж в твоєму уявленні.
Ми з Платоном завжди трималися разом. Навіть у наряди ходили вдвох. Там ми багато розмовляли. Про все: і про війну, і про життя, і про роботу. Будували плани на майбутнє, уявляли, що будемо робити, коли повернемося додому. Планували, як саме організуємо роботу, що удосконалимо, а що просто переробимо. Але не судилося. Я його втратив. Платон загинув 22 червня 2023 року».
Того дня підрозділ Володимира стояв на кордоні Донецької та Запорізької областей. Там захисники і перезимували, і весну провели, і літо зустріли. У той час країна жила великим контрнаступом Збройних Сил України. У піднесеному настрої були й військові, адже в новинах ширилася інформація про чергову допомогу та нові, укомплектовані технікою і зброєю, бригади. Здавалося, що скоро цій кровопролитній війні прийде кінець, і всі українські сім’ї знову будуть разом.
22 червня 2023 року Вартового з побратимами перекинули на позиції біля Приютного. Вони мали підсилити штурмову бригаду, яка збиралася вчергове йти в наступ, але стала значно меншою після попередніх бойових дій.
«Під час цього штурму все і відбулося, – ділиться захисник. – Нас почали розстрілювати з танка, як тільки ми пішли в наступ. Як виявилося, росіяни вже чекали, бо наші захисники атакували їх в цьому місці вже не вперше. Ми з Платоном були разом. Мене поранило осколком в руку, а його контузило і поранило в шию.
Як тільки мені надали першу допомогу – відразу відправили на евакуацію. Платон мав вийти з позиції пізніше, оскільки було прийнято рішення замінити йому пов’язку перед евакуацією. Згодом мені розповіли, що на одному із переходів поруч з ним розірвався снаряд.
Це цілком ймовірно, бо весь шлях до евакуації постійно щільно прострілювався. Двома днями пізніше на тій же позиції загинув ще один наш друг – Костянтин Лаврик. Неймовірна людина, мужній, добрий, сильний чоловік, багатогранна особистість з неабиякими знаннями та чудовим почуттям гумору. Безстрашний воїн.
Саме про таких, як Платон і Костянтин, кажуть – золотий фонд нації. Моїх друзів поховали поруч, на військовому кладовищі Запоріжжя, де спочивають й інші хлопці з нашого батальйону, а також полеглі працівники ЗАЕС.
Коли з’являється нагода, сідаю і їду до хлопців – до Платона, Костянтина. Я дуже за ними сумую і мені до цих пір не віриться, що їх немає. Завжди, коли приймаю якесь рішення – уявляю, що б зробили хлопці. Вони обидва були молодшими від мене, але дуже розумними та цілеспрямованими.
Платон мав добре серце, любив свою родину. Вмів дуже смачно готувати. Якось з відпрацьованих танкових гільз зробив мангал і смажив для нас шашлики, рибу. Це було дуже круто. Ці миті безцінні. У мене багато фото та відео з ним, періодично їх переглядаю.
Знаєте, що найгірше? Платон мав йти у відпустку, але все відтягував її. Пояснював, що чекав випускного сина. Якраз перед випускним його сім’я дізналася, що їхнього захисника більше немає. Як би це не банально звучало, але війна дійсно забирає найкращих».
Триматися на війні морально і фізично атомнику допомагали гумор та свої люди поряд. На кожному відрізку фронту йому зустрічалися однодумці і справжні фахівці своєї справи. Від кожного з них він черпав потрібну інформацію, переймав досвід.
Тому в день поранення дії Володимира були чіткими і відпрацьованими. Він відразу почав зупиняти кров, наклав турнікет. Коли відійшов у безпечніше місце, медик їхнього підрозділу наклав бандаж. Далі був процес виходу з позиції на евакуацію, йшов пішки, бо евакуаційне авто близько під’їхати не могло.
«Через декілька днів після мого поранення загинув бойовий медик, енергодарець Микола Бірюков, – розповідає захисник. – Саме завдяки йому я знав, що потрібно робити у разі поранення. З Колею ми познайомилися на одній із позицій. Нас з Платоном перекинули туди, коли він вже там служив медиком. Як медик і як військовий до своїх обов’язків ставився відповідально.
Тому відразу зібрав нас, провів навчання з медицини, закріпив матеріал практичним заняттям, видав по ще одному турнікету, а також розповів про звичаї та правила перебування на фронті. Після цього влаштовував нам екзамени. Перші медичні знання ми отримали саме від нього.
Коля загинув під час евакуації поранених з поля бою. На тому самому місці, де й Платон Шпак та Костя Лаврик, де було поранено мене. Там наш батальйон сильно размотало».
Далі на Володимира чекали госпіталь та довга реабілітація, майже у пів року. Допомогли з цим справитися знову ж таки Люди з великої букви – медики та друзі. Пригадує, коли отримав поранення і йшов на евакуацію, оскільки виїхати з гарячої точки не було можливості, зустрів Валерія Погуляя та Костю Лаврика. Розмова з побратимами надала сил жити та боротися далі. Костю Володимир тоді бачив востаннє, а з Валерієм продовжує спілкуватися й нині. Каже, що тоді він, наче ангел-охоронець, та провідник неодноразово зустрічався на його воєнному шляху. Завжди неочікувано і раптово.
«Валерій – унікальний і позитивний. Я його знаю давно і по станції, і по волонтерству, – ділиться Вартовий. – Декілька разів їздили разом в одному екіпажі. Служили в різних підрозділах, тому зустрічалися на фронті завжди несподівано.
Пам’ятаю, як вчергове наш підрозділ перекинули десь за Оріхів. Тоді ми не розуміли куди, бо нас привезли вночі, висадили в посадці й сказали далі йти пішки. Потрібно було пересуватися тихо, щоб рашисти не почули і не почали обстрілювати. Тож нас провели якоюсь вузенькою стежиною на позицію, заселили у розбитий будинок без вікон та дверей та сказали чекати до ранку. Це був кінець весни, тому ще були заморозки. Довго спати не змогли, бо дуже замерзли, тож десь о 4-5 ранку вийшли на вулицю освоїтися.
Оглядаюсь і бачу, що навпроти стоїть Валєра! Підходить і запрошує нас на чай. Як виявилося, їх перекинули сюди на день раніше, тому він встиг облаштуватися. Це у нього в характері, він така, знаєте, хазяйська дитина. Де б не був, скрізь створює комфорт. Тоді Валєра напоїв нас чаєм, відігрів і на душі стало якось легко. Велике щастя у важкі моменти зустріти свою людину, а він мені наче рідний.
На війні ми з Валерієм зустрічалися часто, якось навіть трішки воювали разом. Його любили всі: і люди, і тварини. У кожному населеному пункті до нього прибігали собаки, котики, навіть корови. Він їх відгодовував, відпоював і кожній давав кличку. Наприклад, у Новоандріївці прибилася красива вівчарка, вся обліплена кліщами, реп’яхами. Знову ж таки прийшла саме до нього. Він її врятував і назвав Джина Лоллобриджида.
А якось дислокувалися у селі, де майже не лишилося жителів. Це було літо 2022 року, люди виїжджали поспіхом і не всі встигли випустити на волю худобу. Під час чергового обстрілу поблизу нашої бази загорівся хлів. Валєрі з побратимами вдалося врятувати майже всіх корів. Після порятунку вдячні рогаті часто підходили до Валєри, що давало нам привід жартувати: «Валєра, твої тьолочки прийшли». Він відхрещувався і відповідав, що це не його корови. У якийсь момент це стало мемом.
Взагалі у тому населеному пункті були не тільки корови, яких ми нарахували 18, бігали ще й качки, і кури. Тварин було особливо шкода, бо вони не розуміли, що відбувається, мучилися без води, тому доводилося їх рятувати. Хлопці на чолі з Валєрою зробили їм імпровізований водопій, тож інколи наш підрозділ був забезпечений парним молоком.
А ще Валєра дуже відповідальний. Зазвичай на позиціях він працював з автоматичним гранатометом. Згодом йому навантажили ще один, трофейний, і він влаштовував між ними змагання. Цей захисник України не йшов з позиції доти, поки його контуженого звідти не вивезли. Це про силу волі і про відповідальність перед підрозділом, родиною, країною!»
Володимир Бредіхін підкреслює, що піти захищати Україну – це саме те рішення, яке він прийняв миттєво. Все інше в його житті потребує роздумів, аналізу та часу.
«Ми з Платоном та побратимами часто обговорювали рішення кожного піти воювати, – розповідає Вартовий. – Тож мій план відправитись на війну 24 лютого – це єдине рішення, яке я прийняв швидко і через яке жодного разу не виникало бажання пошкодувати. Бо всі інші приймаю повільніше. Поки десять разів не подумаю, поки самі собою не відпадуть якісь варіанти, рішення не приймаю.
Звісно на війні нелегко. Важко морально та фізично і цивільним, і військовим. Але нам дуже допомагали волонтери ГО «Передова»: Вадим Комінко, Ірина Щербань, Тамара Льобах, Вікторія Єрмакова, Тетяна Ткачова. Вони наче з-під землі діставали все необхідне і привозили куди треба. Ми спілкуємося і нині, періодично бачимося. Дуже вдячний їм за все!
А ще безмежно вдячний тим, хто воює. Я знаю, як їм складно зараз, бо був там, а також продовжую спілкуватися з тими, хто ще на війні. Люди дуже втомилися, вони дійсно тримаються лише на високоморальних людських якостях. Виключно на патріотизмі. Фраза заїжджена, але тим не менше, якби не вони, то нас тут вже б не було».
До тих, хто в тилу, Володимир звертається обережно. Він підкреслює, що нікого воювати не змушує, адже розуміє, що фронту без тилу не буває і не всі мають бути на передовій. Але якщо зробити хибний вибір, то можна й країну втратити.
«Звісно, що має бути ще тил, бо без нього армія довго не протягне, – пояснює українець. – Але мені важко зрозуміти людей, які користуються благами цієї держави і стверджують, що вони нічого їй не винні. Мені складно зрозуміти тих чоловіків, які, наприклад, торгують на ринку, а при цьому воюють і захищають їх молоді дівчата.
Все просто: хочеш жити в класній країні, зроби для цього хоча б крок – захисти державу. Бо виїхати за рахунок тих людей, які воюють вже третій рік, і не відчувають за собою підтримки, не вийде. Все одно доведеться або поміняти цих людей, або прийти їм на допомогу. Якщо кожний українець працюватиме на Перемогу, то вона настане набагато раніше».
