Нескорена Україна вже вдруге в умовах повномасштабної війни відзначила свій День Незалежності. 32 роки тому ця незалежність, жадана й довгоочікувана для українців, здавалася нам остаточною.
Та саме зараз нація героїчно бореться за справжню Волю та Суверенність. Не лише за власну ідентичність, а й за саме право на існування. Об’єднані одним бажанням – звільнити кожний сантиметр окупованої території, сотні тисяч українок та українців щодня вибивають ворога з рідної землі. Боротьба триває!
Зараз на багатьох ділянках точаться жорстокі бої, проте українські воїни титанічними зусиллями просуваються на всіх напрямках. Одним із найпекельніших залишається бахмутський. Бахмут, від якого залишилися лише руїни, став раною у серці кожного українця, але навіть вщент зруйноване місто ЗСУ не віддають ворогу. А росіянам, схоже, наказано стояти за нього «на смерть», бо саме тут від початку повномасштабного вторгнення вони зосереджують основні зусилля своєї армії.
Понад десять місяців намагаючись утримати місто, росія «поклала» в Бахмуті вже понад 100 тисяч мобілізованих. В їхніх політичних і пропагандистських наративах це «священний Артемівськ», за який треба стояти до кінця. Та завдяки нашим героїчним військовим місто і досі під українським прапором, а ворог змушений живим чи мертвим таки відступати з цього напрямку.
Одним із героїчних воїнів, які дбають про це 24/7, є наш сьогоднішній Вартовий світла Сергій Скаченко. Майже від самого початку повномасштабного вторгнення він боронить Україну на бахмутському напрямку. А між боями та обстрілами ще й встигає трішки поспілкуватися з нами та розповісти свою історію...
До 24 лютого 2022 року наш Вартовий працював на Південноукраїнській атомній електростанції слюсарем з ремонту парогазотурбінного обладнання ВРП та жив звичайним життям. Зізнається, що повномасштабної війни не чекав, хоч і був добровольцем у зоні проведення АТО/ООС з 2015-го по 2016 роки. Про те, що росія вторглася на територію всієї України дізнався від товариша з Києва.
«Мені зателефонував колишній військовослужбовець, який проживає у столиці, – пригадує захисник. – Він сказав, що почалася війна і що Київ обстрілюють. Оскільки у нас було тихо і мене лише розбудили, то спросоння я не міг у це повірити. Потім увімкнув телевізор і почув, що росія вторглася на нашу територію й усю Україну бомблять і обстрілюють. Коли остаточно зрозумів, що сталося, побіг у військкомат по повістку, адже маю військовий досвід, служив у зоні АТО/ООС».
З військкомату Сергій прийшов на роботу, все належним чином оформив і 25 лютого вже був у ЗСУ. Звісно, рідних це неабияк засмутило, але вони його підтримали. Знали, що вчинити інакше просто не може.
«Батьки розуміли, що я піду воювати, – пояснює наш герой. – Того дня я отримував багато дзвінків від друзів, які йшли у військкомат. Ми обговорювали все, що відбувається в країні, як цьому протистояти. Тому рідні розуміли, що я теж сидіти не буду і піду добровольцем. Як і в 2015 році, проводжали зі сльозами на очах».
На початку повномасштабного вторгнення служив у місцевій ТрО, а коли почали формувати нові батальйони 56-ої окремої механізованої бригади, вступив до її лав. Перші виїзди підрозділу були в Піски, Первомайськ, Оріхово-Василівку. Та й зараз захисник залишається на бахмутському напрямку, де досі «вкрай спекотно», але деталями своєї служби не ділиться.
Розповідає лише про те, що допомагає триматися морально: «Насамперед це дружні стосунки та гумор. Не менш важливу роль відіграє уміння тримати себе в руках, а також справлятися із поганим настроєм та якось долати пригніченість, бо в такому стані ти втрачаєш силу. Мені пощастило: у мене дружній колектив, і ми як можемо підтримуємо один одного, ми вже сім’я! Чимало пройшли разом, багато чого бачили… Переживши безліч найрізноманітніших ситуацій, ми стали єдиним організмом, і у цьому наша сила».
В єдності – сила всіх українців, переконаний Сергій. Каже, якби всі об’єдналися в боротьбі за Україну, то Перемога настала б швидше. І мова зовсім не про передову, а про те, що кожен на своєму місці повинен сумлінно робити свою справу.
«Багато людей, перебуваючи в тилу, дуже допомагають тим, хто на передовій, привозять елементарне: їжу, воду, першочергові засоби гігієни тощо, – підкреслює Вартовий. – Але є в Україні й «ждуни», які чекають, щоб хтось прийшов і все вирішив за них. Це погані люди. Бо насправді їм байдуже, хто прийде – чи Україна, чи росія. Та я вважаю, що не можна ні на кого тиснути, щось доводити й змушувати йти на фронт. Так, кожен громадянин має захищати свою країну, і це має бути зважене та свідоме рішення, а не вимушене, примусове.
Я дуже вдячний всім, хто допомагає захищати рідну землю. Безмежна подяка моїм колегам та побратимам. Я впевнений, що якби всі українці були за Україну, то Перемога настала б набагато швидше! Разом – ми сила!»
