До 24 лютого 2022 року Дмитро Корчагін з Атомпроектінжинірингу, відокремленого підрозділу Енергоатома, займався реалізацією цікавих, важливих та знакових проєктів Компанії: підготовки будівництва нових енергоблоків, інвестпроєктів тощо. Та все змінилось в одну мить.
«23 лютого я був у відрядженні в Запоріжжі, де мав інспектувати одного з постачальників обладнання для атомних станцій… Але наступного ранку стало вже не до цього: почалася війна. Тож коли всі масово виїжджали з Києва, я до нього стрімко повертався, переймаючись за своїх рідних».
Дмитро із передмістя Києва, і, коли він таки дістався додому, росіяни були вже майже біля його порогу. Поспіхом перевозив дітей та всіх родичів подалі від обстрілів.
Наш герой згадує, як не вщухали звуки артилерії – і нашої, і ворожої, як люди поспіхом покидали домівки. Як залишився чи не єдиним «в околиці та допомагав сусідам: «комусь у пустій оселі котів з рибками годував, комусь забутий газ перекривав, літнім людям пігулки возив... – словом, був головним «на районі» (усміхається).
Коли пройшов перший шок, Дмитро вирішив піти до тероборони, та оскільки він не мав армійського досвіду, його відправили додому, чекати. Попри відмову чітко усвідомив: має захищати країну. А тому часу марно не гаяв – в очікуванні виклику до війська разом з однодумцями допомагав облаштовувати бомбосховища в рідному містечку. Але прагнув більшого:
«Не відчував себе затребуваним, розумів, що хочу та можу приносити більше користі. Й у березні прийшов у військкомат. За день після цього я вже з речами вирушив на навчання».
В ЗСУ Дмитра направили в учєбку освоювати управління інженерною машиною розгородження: «Це такий броньований модифікований танчик, але з властивостями бульдозера, щоб розчищати шлях для колон техніки»...
Там опановував не лише механічні навички, а й психологічні: «Лягаєш у маленьку траншею, і над тобою проїжджає БТР, а потім ти кидаєш в нього імпровізовану гранату. Адреналінчик підскакує відразу. Але маєш призвичаїтися…».
А після навчання опинився в новоствореному понтонно-мостовому полку.
«Там ми навчилися користуватися приладдям для інженерної розвідки, такими як дальноміри, ехолоти, плотноміри, і керувати дроном – для того, щоб ПТС без проблем могли форсувати водні перешкоди та висадитися на протилежному березі. І саперної справи трішки повчились, і на полігоні стріляли, і тактичну медицину опанували. Ніхто ж не знає, чим та як знадобишся своїй країні. Сьогодні ти в інженерних військах, а завтра можеш опинитися в піхоті. Треба бути готовим до всього».
Восени Дмитро за власною ініціативою долучився до окремого полку охорони і обслуговування Сухопутних військ, де служить у взводі зв’язку. У Києві, каже він, хоча це «не передок», війна відчувається й усі постійно в стані повної готовності – як до ескалації та захисту північного напрямку та столиці, так і до перекидання в найгарячіші точки. Наприклад, нещодавно частину сусіднього батальйону «перекинули» на Донецький напрямок…
«Так, спочатку я був розчарований, що не взяли на «справжній фронт», але пізніше прийшло усвідомлення: не потрібно спішити воювати – треба бути готовим допомогти якомога ефективніше, коли ти будеш потрібен. У відповідальний момент важливо не злякатися».
Саме завдяки тому, що наші захисники з кожним днем стають дедалі сильнішими, тил може жити відносно спокійним життям, а тимчасово захоплені території – чекати на звільнення, каже Дмитро Корчагін. «Головне – вірити в ЗСУ!»
