У перші дні повномасштабної війни дефектоскопіст відділу контролю металів Хмельницької АЕС Артем Франковський очолив одну із сотень добровольчого формування Нетішинської територіальної громади. Згодом у лавах Збройних сил України звільняв Херсонщину, отримав поранення під Курдюмівкою.
Громадянську позицію чоловіка розділяє дружина Світлана, машиніст насосних установок гідротехнічного цеху ХАЕС. Вона переконана, що її чоловік, учасник Революції гідності, захисник Донецького аеропорту, і під час повномасштабної війни мусив стати на збройний захист Незалежності. Молодший сержант Артем Франковський нагороджений медаллю Міністерства оборони «За жертву крові в боях за волю України».
Артем та Світлана знайомі вже 28 років, фактично зі шкільної лави. Проте ореол героїзму дав знайомству новий поштовх. Світлана випадково побачила Артема, учасника Революції гідності, оборонця Донецького аеропорту, на волонтерських фотографіях у соцмережах. При зустрічі у 2015 році сказала, що пишається знайомством, поцілувала у щоку та подякувала за захист. Через рік пара, у якої вже був досвід попередніх стосунків, побралася.
Більшу частину життя – майже 30 років – Артем Франковський працює на енергопідприємстві. Після закінчення Нетішинського професійного училища прийшов на атомний об'єкт на практику. Розпочинав зварювальником у цеху централізованого ремонту. Після строкової служби перевівся у відділ контролю металів, де вже чверть століття працює дефектоскопістом. Він – з династії перших енергетиків Хмельницької атомної електростанції. Його мама, Тамара Онуфріївна, – другий офіційно зареєстрований працівник Хмельницької АЕС, секретарка директора ХАЕС Олексія Троценка. Батько, Йосип В’ячеславович, – зварник енергопідприємства. Цікаво, що Артем був першою дитиною, яка народилася у працівників Хмельницької АЕС.
Стаж роботи на енергопідприємстві Світлани Франковської дещо скромніший – 12 років. Вона – машиніст насосних установок гідротехнічного цеху ХАЕС. Пригадує, як прийшла на ХАЕС у нелегкий для себе час: вдовою із двома дітьми. Відтоді завжди відчуває підтримку колективу.
Те, що війна з росією неминуча, Артем зрозумів ще у 2013 році, коли підтримав європейський вибір України на Майдані. Відтак, коли наступного року росія напала на Україну, добровольцем пішов у саме пекло війни – Донецький аеропорт. Тоді, закінчуючи Львівську політехніку, на фронт вирушив під час відпустки для написання дипломної роботи. У складі добровольчого українського корпусу «Правий сектор» захищав так звану Дорогу життя, що сполучала селище Піски та Донецький аеропорт. Це та артерія, якою до летовища доставляли боєприпаси та харчі, вивозили поранених. Пригадує свій перший бій, під час якого, не маючи тепловізора, стріляв майже навмання, у спалахи ворожих вистрілів. Каже, вже тоді ворогів не жалів, але й для себе завжди залишав гранату…
З 2014 року Артем Франковський перебуває у ворожому реєстрі як «каратель», що підлягає ліквідації. Нетішинець вважає це своєрідним підтвердженням бойових заслуг. Мовляв, громадянський обов’язок виконував якісно.
З самого початку повномасштабного вторгнення Артем звернувся у військкомат, проте у мобілізації йому, вузькопрофільному спеціалісту-атомнику, відмовили. Та його бойовий досвід знадобився й у Нетішині. Він очолив шосту сотню добровольчого формування територіальної громади. До її лав стали колишні учасники АТО, працівники ХАЕС, охоронці, навіть мешканці Славутича, які на той час були у відрядженні на ХАЕС.
«Не знаю, як було у місті, але наша сотня для кожного стала великою родиною. Люди, які раніше не спілкувалися, пліч-о-пліч копали окопи, будували бліндажі. Старенькі бабусі пекли пиріжки», – пригадує Артем.
Родина не сумнівалася, що Артем Франковський за першої ж можливості вирушить на фронт. Дружина підтримала рішення чоловіка. «Я знала, за кого виходила заміж», – сказала Світлана. «Я нічим не краща за інших матерів, які чекають. Кожній матері шкода свого сина. Та ми не нападаємо, ми змушені захищатися, щоб вижити», – підтримала позицію сина мати.
Через пів року після того, як йому відмовили в мобілізації, Артем Франковський знову підтвердив своє бажання захищати Батьківщину. Енергетик написав заяву на ім’я генерального директора Хмельницької АЕС із проханням зняти бронь та отримав повістку.
29 серпня 2022 року він пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Пригадує, що лише 40% охочих були зараховані до елітних військ. Після двох місяців навчання молодшого сержанта Франковського призначили командиром відділення 46-ої бригади ДШВ. «Завжди перші» – девіз українських десантників, не раз підтверджений на полі бою.
Наприкінці жовтня відділення Франковського відправили на південний напрямок. Захисники звільняли Херсонщину. 11 листопада деокупували Херсон. Десантники зачищали територію після втечі росіян. Звільнені українці їх зустрічали обіймами і слізьми.
Побачене в окремих населених пунктах вразило навіть бувалих військових. Деякі села були вибиті, трупи українців скинуті у криниці. «Усіх, хто не втік, повбивали», – жалілися там старші люди. Звільнені просили їсти, військові віддавали їм свої сухпайки…
«На Херсонщині ненависть до росіян витає в повітрі. Після побаченого в рази сильніше прагнеш помсти. Водночас, дивлячись в очі звільнених людей, розумієш, наскільки правильним є рішення захищати Україну від російського геноциду», – наголошує працівник Хмельницької АЕС.
Після короткої відпустки Артема перекинули під Бахмут: його відділення зачищало посадки на підступах до міста-фортеці. Тут нетішинець зрозумів, чому ворогів кличуть орками: вони лізуть, немов з конвеєра. Вагнерівці першими посилали зеків-смертників, потім – мобілізованих, згодом у бій ставали навчені військові. У грудні земля плавилася під шквальним ворожим вогнем. Військових шокувало, що вороги тут власноруч добивали своїх поранених…
У грудні Франковський втратив першого побратима – Сашка «Ніндзю». Командир власноруч перев’язав пораненого друга, четверо побратимів понад дві години несли його до медиків. Проте поранення виявилося несумісним з життям.
Наступного дня, 25 грудня 2022 року, дісталося й нетішинцю. При просуванні до Курдюмівки відділення нетішинця накрив вогнем ворожий кулеметник. Франковський вирахував, коли в орка мали закінчитися набої, висунувся, щоб його зняти… У цей момент Артему у груди прилетіла підствольна граната. Спалах і темрява… Його відкинуло в яму. «Все, Франик – двохсотий», – вирішили побратими. Та через деякий час він прийшов до тями. Виручив американський бронежилет.
Відтоді 25 грудня Артем Франковський вважає своїм другим днем народження. «На згадку» залишилися три осколки: два – у голові, один – у руці. З грудня 2022 року по квітень 2023 року він лікувався в різних шпиталях: від прифронтових до центральних.
І хоч в десантники Артему більше йти не дозволяють, зовсім покинути ЗСУ він не зміг, тому передаватиме бойовий досвід в одній з військових частин Рівненщини.
Насамкінець родина Франковських порушила нагальне питання психологічної реабілітації військових. «Складно переключитися на мирне життя. Здається, війна з тебе вже ніколи не вийде», – ділиться Артем Франковський. «Об’єктивно кожен військовий, що побував у гарячих точках, потребує якісної психологічної реабілітації. Навіть якщо з боку здається, що з людиною все в порядку. Війна змінює людей», – вважає дружина захисника.
Світлана та Артем Франковські щасливі разом. Подружжя дякує працівникам Хмельницької АЕС, зокрема відділу контролю металів та гідротехнічному цеху, за підтримку в нелегкий час. Вони переконані: обпалені, але згуртовані війною, українці переможуть ворога. Наша сила – в єдності!
