Історія сьогоднішнього Вартового світла навряд чи суттєво відрізняється від нинішніх «літописів» переважної більшості українців.
До повномасштабного вторгнення Сергій Медвідь мав родину, роботу, хобі. Працював електрозварником ручного зварювання 5-го розряду в енергоремонтному підрозділі Хмельницької атомної електростанції, у вільний час захоплювався металообробкою: порівняно з теперішнім життя було майже безтурботним…
Пригадує, що так було до початку 2022 року, а потім з’явилася внутрішня тривожність, адже розумів, що ймовірність повномасштабного вторгнення дуже висока: «Із січня я вже був сам не свій через появу у ЗМІ перших повідомлень про війну. А коли вже наша розвідка заявила про стягнення ворожих військ до кордонів України, зрозумів, що війна таки прийде на нашу землю. Саме тому її початок мене не здивував».
Рішення йти воювати наш герой прийняв спонтанно, хоча військового досвіду не мав зовсім. На цей крок Сергія надихнула черга біля військкомату. «Я був на лікарняному і 27 лютого вже мав повернутися до роботи, – розповідає він. – А 26 лютого, перебуваючи у справах в місті Славута, я побачив чергу у військкомат. Там і залишився»…
Після оформлення й отримання зброї та боєкомплектів Сергія та інших добровольців посадили в автобус для відправки в Бучу Київської області. Там саме починали розгортатися страшні події, які пізніше сколихнули весь світ.
«Але щось змінилося – і мене звідти відізвали, – пояснює захисник. – Я потрапив у роту охорони Славути, виконував стандартні завдання на блокпостах. А в квітні мене та ще чотирьох бійців перевели у львівську 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Місяць ми були в «учєбці» – проходили навчання у селі Старичі, а потім прибули до своєї частини, що тоді дислокувалася у Львові».
На початку травня підрозділ Сергія відправили у місто Слов’янськ на Донеччині. Там захисники пройшли тижневу посилену підготовку, більш спрямовану на справжні бойові дії та максимально наближену до них. А після наш Вартовий добровільно згодився відправитися на оборону фактичних кордонів України – за 20 км до лінії розмежування. Він «підписався» на це першим, за ним визвалися ще чотири побратима-відчайдухи.
«Нас привезли на позиції десь за 15–20 км від ріки Сіверський Донець. У той час орки намагалися штурмувати річку, а ми мали їх стримувати. Це тривало чотири дні. Потім нас забрали на базу у Слов’янськ, щоб ми відпочили й морально та фізично відновилися. Адже після першого бойового досвіду людині необхідно прийти в себе, це дуже важливо».
Після кількох днів відпочинку підрозділ Сергія перекинули на «нуль». Не встигли захисники заїхати на позицію, як вороги почали їх обстрілювати з мінометів та реактивної системи залпового вогню. І так дві доби безперервно. Лише інколи рашисти давали українським воїнам 15–20 хвилин перепочинку – коли перезаряджали зброю, а по тому знову накривали обстрілами.
Наш герой пригадує: «Якоїсь миті біля мого окопу впала 120-мм мінометна міна – і мене завалило землею. Потім прилетіли чи то «гради», чи то «смерчі», чи то «касети». Щось із цього розірвалося над моєю головою – і я отримав важку контузію. Побратими витягли мене з-під землі, а за пів години я вже прийшов до тями. Після артобстрілів почалася піхотна атака. Оскільки було погано, я міг лише набивати рожки патронами. Цим і допомагав своїм».
Відбивши атаку ворога, українські захисники змогли закріпитися на позиції, а нашого героя евакуювати в Краматорськ. В медичній роті атомника обстежили і дійшли висновку, що в нього інсульт, оскільки він скаржився на параліч лівої сторони тіла. Та це заключення виявилося хибним, а Сергію з кожним днем ставало дедалі гірше. Встановити правильний діагноз допомогла висококваліфікована лікар-невролог, яка раз на тиждень приїжджала до Краматорська з Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Іллі Мечникова. Після додаткових обстежень, зроблених захиснику, професорка наполягла на його перевезенні до Дніпра, де його ледве врятували.
Сергій зізнається, що саме їй він завдячує життям: «Пощастило, що професорка з Дніпра, Кириченко Алла Григорівна, звернула на мене увагу, особисто обстежила та поставила вірний діагноз – гострий вірусний енцефаліт. Не тільки хвороба виявилася рідкісною, а й ліки: їх було вкрай важко знайти. Врятували волонтери, які знайшли та передали. Мені здається, якби не лікарі та волонтери, мене б уже не було на цьому світі й ми з вами не мали б можливості зараз спілкуватися… Також стати на ноги допоміг мій робочий колектив і профком ХАЕС, який надав путівку в санаторій на реабілітацію. Я дуже вдячний всім за небайдужість».
Далі на Сергія чекало транспортування евакуаційним потягом до рідного Хмельницького, місяць госпіталізації в обласній лікарні, по тому реабілітація в місцевому госпіталі ветеранів війни, а після неї – Нетішинський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Мрія». І вже саме там атомник пройшов контрольне обстеження й отримав підтвердження своїх діагнозів. Його демобілізували, і зараз він повертається до звичного життя. Якого б не було не тільки без медиків та волонтерів, а передусім – без побратимів, які не покинули вмирати на болі бою.
«Без підтримки один одного на передовій немає що робити: без неї там просто не вижити, – підкреслює Сергій. – Потрібно бути одним злагодженим організмом, щоб отримати бажаний результат і при цьому залишитися живими. Ми підтримували один одного і допомагали в усьому. Всі мої хлопці – надпотужні воїни і дуже круті люди. Для мене було честю воювати з ними пліч-о-пліч, безмежно вдячний їм за все».
А тих, хто в тилу, наш Вартовий просить вірити в Перемогу, яка однозначно буде за Україною, та будь-якої миті «бути готовими разом боронити і відвойовувати рідну землю!»
