Мудре стародавнє прислів’я вчить українців, що «світ не без добрих людей». Зазвичай вони мають хоробре серце та благородні наміри, а їхні вчинки роблять повсякдення кращим. Виходить, що це і є ті справжні супергерої, які рятують людство від зла та змінюються залежно від епохи, віку чи обставин.
У суворих реаліях сьогодення для кожного українця, від малого до великого, справжніми супергероями є військові та волонтери. А в ту мить, коли росія напала на Україну, світ зрозумів, що справжні герої ХХІ сторіччя – це українці, які самовіддано захищають свою землю від ворога. Водночас в українців позиція чітка й непохитна: сьогодні ти – або в ЗСУ, або для ЗСУ.
Такої думки й наша Вартова світла Оксана Дончук, яка ще в 2014 році почала займатися волонтерством. Саме тоді росія анексувала український Крим та захопила Донбас. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення, дії волонтерки були чіткими та послідовними.
«Війна для мене почалася ще у 2014 році, – пояснює наша героїня. – А саме коли ворог окупував Донеччину, де розташований бабусин дім. Тоді чоловік сестри Олени пішов добровольцем на фронт. Уся наша родина об’єдналася, щоб підтримати сестру в її волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу чоловіку, а також його побратимам та всім, хто боронив Україну».
До повномасштабного вторгнення Оксана Дончук жила звичайним життям: виховувала сина, мала хобі, допомагала фронту та працювала начальником відділу експлуатації корпоративних ІС в АТ «НАЕК «Енергоатом». Але українка відчувала, що в просторі щось відбувається і що на Україну чекають зміни.
«До 24 лютого 2022 року я жила, як і багато хто з нас, – пригадує волонтерка. – Насолоджувалася новою посадою в Енергоатомі. 2019-го в пошуках професійного розвитку я перейшла з дирекції з фінансів до дирекції з інформаційних технологій. Раділа успіхам сина-студента – майбутнього психолога, а також подорожувала, проводила час із друзями, малювала та вишивала.
З грудня 2021 року я почала відчувати, що щось змінюється. Тож коли в Києві стартувало відкриття центрів національного спротиву – запропонувала сестрі Олені піти на навчання. Через низку обставин вирішили записатись після мого відрядження, наприкінці лютого 2022 року. Але не встигли...»
Велика війна застала Оксану Дончук на Запорізькій АЕС в Енергодарі. Новина про повномасштабне вторгнення спочатку здалася їй нісенітницею.
«Перше, що спало мені на думку: ну яка може бути війна у цивілізованому світі XXI століття?!», – пригадує енергоатомівка. – «Далі я подумала, що потрібно якнайшвидше дістатися дому. На запорізькому автовокзалі люди дуже дивувалися, коли чули, що я їду не до Польщі чи на захід України, а додому в Київ. У мене навіть думки не було тікати, бо це моє місто. Тут я народилася, живу і буду жити».
Поки наша Вартова світла добиралася до столиці, дорогою листувалася зі знайомим, який організовував польову кухню. Оксана уточнювала, чим може бути корисною та яка допомога взагалі потрібна. Після повернення додому прийняла рішення вивезти рідних.
27 лютого 2022 року волонтерка разом із сестрою Оленою відвезла маму, дітей і собаку в безпечне місце. А вже наступного дня знову вирушила до Києва, оскільки розуміла, що і військові, і цивільні потребують допомоги.
«Волонтерити я почала з перших днів повномасштабної війни, – розповідає українка. – Коли згодом з’явилася ГО «Вартові світла», я була поряд з Оленою, яка її очолила, підтримувала сестру, давала поради. А з часом зрозуміла, що хочу й можу робити більше. Так і стала частиною організації.
Серед моїх обов’язків – створення, супроводження та всебічна співпраця з відокремленими підрозділами ГО «Вартові світла». Нещодавно такий з’явився на Південноукраїнській АЕС – «Південний», скоро запустимо «Поліський».
Також я відповідаю за ведення бази фінансово-господарської діяльності організації та за співпрацю з 3-ю штурмовою бригадою. Роботи багато, але якщо десь не вистачає рук, я завжди готова підхопити».
За словами нашої героїні, є у волонтерській діяльності те, що гріє душу – це, коли військові пишуть: «Дякую, ваша допомога дійшла». Але водночас є й те, що засмучує.
«Боляче, коли знайомі якось так, наче з докором чи підколом, уточнюють, навіщо це мені потрібно, – ділиться Оксана Дончук. – А я щиро не розумію, як на четвертому році великої війни можна не бачити сенсу в допомозі, у волонтерстві.
Крім цього, я дуже засмучуюся, коли ми не можемо допомогти через брак ресурсів. А іноді й взагалі здається, що я роблю недостатньо, що мала б бути поряд із захисниками.
Якось я навіть заповнила документи на мобілізацію. Але приїхав друг з «нуля» і відмовив мене. Сказав, що він там саме заради того, аби я тут – жила. І підкреслив, що моя діяльність в тилу теж дуже важлива для фронту та наближення Перемоги».
Тож волонтерка закликає всіх, хто в більш-менш безпечних регіонах країни, не забувати, завдяки кому вони мають можливість радіти обіймам дітей, сонцю, тиші та самому життю. Вона підкреслює, що допомагати військовим – це спільний обов’язок українців:
«Якщо ми не хочемо знову бачити ворога на нашому порозі – мусимо діяти. Я згодна зі словами відомої людини, що громадянин України, який не перебуває на фронті або не допомагає в тилу, не може назвати себе таким. Усі повинні працювати на Перемогу.
Водночас я дуже пишаюся своїм оточенням, бо багато друзів на передовій, і я завжди дякую їм, що вони там, і за те, що іноді знаходять час написати “живий-здоровий”. Моє серце переповнене вдячності нашим захисникам та захисницям.
Слава Україні! Героям слава!»
