Звістка про війну не застала нашого сьогоднішнього Вартового світла зненацька, але стала справжнім потрясінням.
Зізнається, що повномасштабного вторгнення росії в Україну певною мірою очікував: «Я розумів, що збирати величезну армію біля нашого кордону, аби просто полякати, ніхто не буде, тому морально готувався до війни. Але ранковий дзвінок дружини і новини про ракетні обстріли мене все ж таки приголомшили. Піти воювати вирішив відразу».
А до 24 лютого 2022 року нинішній захисник України Артем Веретик працював майстром аварійного захисту реактора на Південноукраїнській атомній електростанції. Мав люблячу дружину та маленьку донечку, захоплювався рибальським спортом. Того лютневого дня приїхав на роботу як завжди, але відпрацювати вже не довелося: керівництво відпустило додому. Артем відразу вирішив піти у районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, там написав заяву про вступ до лав ТрО, отримав зброю та заступив на пост охороняти місто.
Пригадує, що у перші дні «великої війни» панували суцільний хаос і невідомість, але бажання нищити загарбників гуртувало захисників і надихало триматися до останнього:
«Ніхто нічого не розумів, хоч і було дуже багато різної інформації. Пам’ятаю чимало військової техніки, яка рухалася в різні боки, а ми не могли розібратися, чи то наші їдуть, чи вороги. З озброєння мали лише стрілецьку зброю, а як діяти у разі російської навали – геть не розуміли. Та войовничий настрій в колективі допомагав триматися мужньо і давав упевненість, що рашисти дуже пошкодують, якщо ступлять на нашу землю. Та нам пощастило, і ворог до нас не дійшов: його зустріли героїчні захисники Вознесенська».
Було в метушні перших днів повномасштабного вторгнення і те, що назавжди закарбувалося у пам’яті Артема, – евакуація дітей. «Ніколи не забуду ті перелякані дитячі очі, – згадує він. – Діти виглядали з вікон автобусів та машин, а я махав їм рукою, щоб хоч якось розвеселити. Деякі посміхалися й махали у відповідь, інші – розуміли, що їдуть з рідного дому і невідомо чи повернуться назад…»
У лавах ТрО наш Вартовий не затримався – пішов у військкомат, щоб захищати Батьківщину на фронті. Сім’я та керівництво таке рішення схвалили і підтримали. Спочатку Артема призначили командиром стрілецького взводу в роті охорони районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а згодом запропонували пройти навчання в артилерійські війська.
Зізнається, що з військового досвіду мав лише військову кафедру в Севастопольському інституті ядерної енергії та промисловості, тому без вагань погодився на військові навчання: «Після них потрапив у новостворену 41-шу окрему механізовану бригаду Сухопутних військ ЗСУ, лозунг якої – «Віра сильніша за страх». І справді, віра кожного бійця у необхідність і правильність того, що він робить, перемагає будь-який страх. Для мене велика честь потрапити саме у цей підрозділ».
Підкреслює, що «триматися на передовій допомагає не лише віра, а й взаєморозуміння та взаємопідтримка між побратимами, адже щоб досягти поставленої мети, потрібно бути одним організмом».
До тих, хто в тилу, звертається обережно, підбираючи кожне слово. Захисник України делікатно нагадує їм, якою ціною виборюється наша майбутня перемога, і закликає кожного бути готовим будь-якої миті боронити рідну землю.
«Я побував вдома і побачив мирне місто, яким гуляли люди… Ціна за таке життя дуже висока. Якщо українці хочуть і далі жити в мирній вільній Україні, то повинні бути готовими стати на її захист. Тому кожен, хто може тримати в руках зброю, вже зараз повинен пройти навчання з медицини й озброєння, хоча б онлайн. Ворог непередбачуваний і підлий, ми не знаємо, чого чекати від нього наступної миті, тому маємо бути готовимо до всього. Одне знаю напевно: Перемога однозначно за нами!»
А ми бажаємо кожному воїну якнайшвидше здобути цю Перемогу та повернутися додому. До тих, заради кого вони її здобувають!
