Наш черговий герой зараз має позивний Прапор. А в мирному житті 35 років працював на Рівненській атомній електростанції. Спочатку, відслуживши строкову службу в Грузії, Віталій став професійним кадровим військовим та потрапив у частину, яка забезпечує охорону станції. Там був заступником командира взводу спецназу. Віддавши захисту РАЕС 20 років, змінив «піксельку» на спецодяг: здобувши новий фах, перейшов до цивільної роботи на станції. Та війна в країні змусила згадати військові навички.
«Я працював у службі контролю металу, аналізував стан металу корпусу реактора, парогенератора… Та щойно все почалось, вже о восьмій ранку 24 лютого ми із сином були на порозі військкомату», – згадує Віталій.
Каже, що збирався піти на війну ще в 2014-му, «але тоді через «атомну бронь» не відпустили до ЗСУ. А ті колеги, котрі із перших днів поїхали до військкомату, змогли потрапити до війська. Тож цього разу не зволікав».
Віталію невдовзі виповниться 55, його сину Богдану – 30 років, і рішення стати на захист України навіть не обговорювали. Богдан ще за студентства закінчив військову кафедру, і тепер вони разом із татом служать в одній частині тероборони, обидва очолюють піхотні взводи.
Війна для Віталія розпочалась із боїв на Київщині. Вже в березні їхнє формування «перекинули» до Макарова – разом з 95-ю бригадою відбивати й захищати підступи до столиці. Успішна операція не пройшла повз уваги Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України
«За цю битву мене і трьох моїх побратимів – одного, на жаль, посмертно – відзначив Президент України Володимир Зеленський, нагородивши орденом за мужність 3-го ступеня», – розповідає наш Вартовий. А після боїв за Макарів був кордон з Білоруссю, який теж потребував охорони від «добрих сусідів»…
Наприкінці 2022 року Віталій Радчук пройшов конкурсний відбір і вирушив до Польщі – на навчання під керівництвом американських інструкторів. Із захопленням розповідає, як іноземні колеги приділяють увагу самостійності прийняття рішень «тут і зараз»:
«Я починав службу в радянській армії, де без дозволу «згори» ти не можеш зробити абсолютно нічого. За американськими ж стандартами, боєць чи командир будь-якої ланки має оцінювати обстановку на полі бою і, якщо треба, – нищити ворога, не гаючи час на узгодження».
А потому Віталій потрапив у Бахмутське пекло. Там довелося протистояти вагнерівцям, і «це була боротьба за кожен метр землі та надзвичайно щільні контактні бої у самому місті з високопрофесійними навченими та досвідченими військовими».
«На моїй позиції бої велися на відстані до десятка метрів, і я точно можу сказати, що не варто недооцінювати противника, – ділиться враженнями Прапор. – Хтось із полководців давно казав, що ворога краще переоцінити: тоді гіркота поразки буде меншою, а солодкість перемоги – вищою».
…Контузія, опіки, отруєння – в Бахмуті Віталію дісталося всього, бо рашисти, не маючи змоги вибити українських воїнів з позиції, застосували проти них ще й отруйний газ…
Нині наш герой проходить реабілітацію та дуже бентежиться і за «своїх хлопців», і за сина, який ще донедавна також захищав незламне місто:
«Кожен день на фронті – такий, що важко забути. Пишаюся хлопцями зі свого взводу і кожному з них низько вклоняюсь. На жаль, є і непоправні втрати, і безвісти зниклі… Всі хлопці пішли воювати за власним бажанням, майже всі з одного міста, тому знаю давно і їх самих, і їхніх батьків – майже моїх однолітків… Тому спілкуватися з рідними тих, кого спіткало лихо, вкрай тяжко, але необхідно: бодай якась звістка про їхню дитину дає їм надію».
…Прапор безмежно вдячний не лише бойовим побратимам, але й своїм станційним колегам – від колег по цеху до керівництва РАЕС – та найбільше мріє «нарешті перемогти та якомога швидше повернутися до родини, своїх друзів, колективу, до своїх обов’язків на рідній станції».
