До 24 лютого 2022 року, коли росіяни вдерлися вже на всі українські землі, наш сьогоднішній Вартовий світла жив спокійно та розмірено. Мав родину, працював на Південноукраїнській атомній електростанції, у вільний час серйозно грав в улюблений футбол та будував плани на майбутнє…
З 2014 року Максим Сінькевич вдало поєднував роботу апаратника блочної знесолювальної установки хімічного цеху та капітанство у футбольній команді, яка неодноразово перемагала в місцевих, міжстанційних та міжгалузевих футбольних змаганнях. Тож навіть зараз, ставши захисником України й перебуваючи в найгарячіших точках фронту, наш герой знаходить час «для улюбленого м’яча», який став не просто його незмінним супутником в усіх місцях дислокації, а й своєрідним оберегом.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Максим тільки-но відпрацював нічну зміну і збирався відпочивати. Рано-вранці подзвонила мама. Звістка, що в Україну прийшла велика війна, спантеличила, зізнається енергоатомівець, проте не здивувала: «Я розумів, що так буде, але не знав точної дати, тому ця новина трішки збентежила… Почав моніторити новини. Переглянув звернення обох президентів – і нашого, і ерефії, й усе остаточно стало ясно…»
Хоча мав «атомну бронь» (згідно з постановою Кабміну бронюванню підлягає переважна більшість працівників підприємств, «критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період». – Ред.), працівник ПАЕС одразу вирішив: боронитиме Україну. Тож почав шукати підрозділ, до якого можна було б приєднатися, та слушний момент, щоб на роботі повідомити про своє рішення керівництву.
«Що піду воювати,пояснює Максим, це було лише питання часу. Захищати Батьківщину – це обов’язок кожного громадянина, а не тільки військовозобов’язаних. А я, до того ж, ще й мав військовий досвід – три роки служби за контрактом у зоні проведення АТО/ООС, де був командиром одного з відділень. Ми виконували різні завдання в Донецькій області…
Щойно з’явилася можливість поговорити з керівником, озвучив йому свої наміри. Мене тоді вже чекали побратими. Ігор Борисович відреагував схвально. І сказав, що хоче піти зі мною. Звісно, я наполягав, щоб він у свої роки цього не робив, а був продуктивним у тилу. І потім мій керівник – від себе й усього колективу – неодноразово допомагав нам із побратимами на передовій».
А от рідні Максима його рішення спочатку сприйняли негативно. Проте все одно підтримали. Бо знали: якщо вже Максим щось вирішив, то це безповоротно. Та й він уже мав на руках документи з мокрою печаткою – від підрозділу, до якого вирішив доєднатися і де служили його друзі та земляки. Пройшовши військкомат та ВЛК, захисник попрямував на службу.
«Я прибув у пункт постійного місця дислокації підрозділу,– розповідає Максим, – отримав форму, взуття і засоби індивідуального захисту й разом з побратимами відправився виконувати завдання на Херсонському напрямку. 11 листопада 2022 року звільнили правий берег Херсону і відкинули росіян на лівий. А вже 14 листопада ми брали участь у захисті Донецького напрямку – Авдіївки, Мар'їнки, Вугледара. Також проводили контрнаступальні дії на Запорізькому. Після чого отримали можливість трішки відпочити. Зараз я перебуваю там, звідки починав: на Херсонському напрямку. Ми форсуємо Дніпро та намагаємося закріпитися на лівому березі».
За цей час «передок» став для нашого Вартового не лише обов’язком, а й роботою. Щоденною, ретельною, з різнохарактерним колективом, навіть із вихідними. Як і на всіх роботах не обходиться без гумору, взаємопідтримки та започаткованих традицій.
«У нашому колективі є різні люди,– пояснює захисник, – а тому спочатку треба було притертися, призвичаїтися. Тепер ми стали згуртованим колективом, в якому всі підтримують один одного, жартують і займаються спортом. Якщо перебуваємо у більш-менш безпечних місцях, то неодмінно граємо у футбол. Це наша традиція. Навіть якщо немає місця, що підходить для гри, ми косимо все зайве, готуємо майданчик, облаштовуємо його, а далі таки граємо футбольчик і відпочиваємо. Коли ти займаєшся фізично, це дає змогу вивільнити негативні емоції, позбутися їх та набратися позитиву. Це також найкращий спосіб загартуватися, що допомагатиме на полі бою».
Як би не було складно на передовій, наші воїни не втрачають оптимізму й не мають сумнівів у перемозі. А найкращим оберегом від ворога, каже Максим, є молитва рідних та всіх українців: «Ця підтримка від людей дуже потрібна всім захисникам. Ми не можемо сказати, коли саме переможемо, але це відбудеться обов’язково: націлені стояти до кінця. Тому зараз всім треба бути максимально згуртованими, як у найперші дні повномасштабного вторгнення. Понад 80% українців щодня виганяють нечисть з рідної землі, і вони це зроблять, якщо їм хоча б не заважатимуть. А всім, хто несе службу та боронить нашу неньку Перемогу, скажу коротко: тримаймося, Перемога близько!»
#вартові_світла
