«Найбільший страх волонтерів – не встигнути. Коли намагаєшся знайти, купити, передати і дуже боїшся якоїсь миті почути, що вже не треба…»
До початку повномасштабного вторгнення Олена жила звичайним буденним життям: дім, робота, виховання сина… Звісно, було багато планів та мрій. 24 лютого 2022 року змінило все.
«Спочатку я вмовляла себе, що чую просто грім, хоча вже розуміла, що це не він, а початок війни… Мала взяти себе в руки. Коли, ще за звичкою збираючись на роботу, намагалася пояснити все синові, у мене тремтів голос. Ні на яку роботу того дня вже ніхто не поїхав», – поринає у спогади Олена.
Вона розповідає, що займатися волонтерством – це був просто миттєвий внутрішній порив: «Я дуже хвилювалась за хлопців. І якоїсь миті зрозуміла, що маю щось робити».
Спочатку, каже Олена, були просто донати – через знайомих. А потім, коли її друзі, котрі стали на захист країни, зіткнулися з нестачею найнеобхіднішого, почалася глобальна робота. «Перший з моїх друзів, котрий добровільно пішов «на передок» військовим медиком, був неймовірним лікарем. Він врятував багато хлопців. Фактично з цього і почалася моя більш активна волонтерська діяльність: спочатку це були запчастини для його машини, потім ліки, одяг, смаколики. На жаль, друга вже немає: він загинув, витягуючи поранених побратимів…».
Перший час військовим передавали навіть їжу та консерви, проте щойно логістика налагодилася, з'явились інші пріоритети. «Зайвого ніхто з воїнів не бере, – захоплюється нашими захисниками героїня. – Однак коли воює вся країна, то зрозуміло, що й якихось потрібних речей бракує не одному військовому, а багатьом. Так і виходить, що купувати й відправляти все треба на цілу команду».
Саме так вузька допомога конкретним людям із часом перетворилася для Олени на «широке волонтерство». А потім запрацювало сарафанне радіо – і почали сипатися прохання вже й від зовсім незнайомих військовослужбовців. До завдань додалися ремонт машин, придбання коліс, гуми, теплого одягу, взуття тощо. «Машини хлопці на СТО ремонтують безкоштовно і позачергово, адже авто на ходу є надважливою умовою виживання наших захисників», – додає співрозмовниця.
Інколи робити збори невимовно важко – і морально, і психологічно, зізнається вона, але треба весь час пам’ятати, що воїнам набагато важче, а тому і нам не можна здаватися. «Найбільший страх волонтерів – не встигнути. Коли намагаєшся знайти, купити, передати і дуже боїшся якоїсь миті почути, що вже не треба… І ти розумієш: на жаль, так траплятиметься ще і ще, проте щоразу відчайдушно панікуєш від страху не мати можливості виконати «замовлення» хлопців», – пояснює Олена.
Одяг і ліки, зарядки й акумулятори для дронів, генератори, павербанки, інвертори… – що тільки Олена не передавала на фронт. Усе необхідне шукали здебільшого в Україні. Хоча допомагають волонтери і з-за кордону, зокрема із Польщі. За цей рік сформувалася потужна волонтерська спільнота, де всі діляться контактами й виручають одне одного.
Та попри все, збирати кошти на потреби військових стає дедалі важче. «Складнощів додають також історії нечистих на руку волонтерів, а такі, на жаль, трапляються… – засмучується героїня. – Однак захисникам і досі потрібна та дуже важлива наша підтримка. Коли у бійця відмерзають пальці взимку, то як він буде воювати?!»
Війна не закінчилася, нагадує Олена: «У нас в Києві, в багатьох інших містах більш-менш спокійно лише завдяки тим хлопцям, які вже рік сидять в окопах. Або поклали своє життя за нас. Тож відсторонюватися – не можна! Навіть 200 гривень – це теж допомога: 10 пар шкарпеток абощо. Й не треба вдавати, що нас це не обходить. Ніхто із нас не хотів війни. Але ми – вдома, а вони – там… Міцний тил - це запорука успіху! Й усвідомлювати це має кожен».
