Війна не має статі… Українські жінки в умовах повномасштабного вторгнення росіян не лише звикли до постійної загрози, а й навчились із цим жити. Там, де звучить «треба», українка вже знає «як». Вона навчилася миттєво будь-куди доправляти гуманітарну допомогу та розбиратись у видах зброї, турнікетах, тактичній медицині та навіть облаштуванні бомбосховищ і евакуації людей – хоч військових з поля бою, хоч цивільних із окупації. Зараз чи не кожна стала мегамультизадачною особою: водночас і рятувальниця, і психологиня, і антикризова менеджерка тощо.
Безліч українських жінок під час війни, забувши про свою «слабкість», нон-стоп допомагають захисникам та захисницям. Підтримують їх, надихають, оберігають і рятують, лікують та забезпечують…
Саме така наша сьогоднішня героїня, працівниця Енергоатома, а віднедавна ще й очільниця ГО «Вартові світла» Олена Дончук.
Війна прийшла до неї 10 років тому – ще у 2014-му, коли росія розпочала наступ на сході України. Корінна киянка, дитинство якої пройшло у бабусі на Донеччині, пройти повз цю трагедію не змогла. Разом із чоловіком вирішила долучитися до оборони рідної землі. Він пішов добровольцем «в АТО», а вона – волонтерити, щоб допомагати йому на передовій.
Пані Олена пригадує: «Чоловік воював до 2017 року, допоки у нас не народилася донечка, лише тоді залишив військо. А коли був на передовій, я допомагала всім необхідним його підрозділу і нашим знайомим.
Після народження дитини я трішки відійшла від цієї діяльності, бо хоч вона була неофіційна, проте сил та часу забирала багато. Однак в лютому 2022 року чоловік, звісно ж, знову пішов воювати, а я – волонтерити. Зізнáюся, просила його взяти мене на фронт снайперкою, запевняла, що зумію та зможу. А за два тижні до повномасштабного вторгнення русні планувала разом із сестрою, яка теж працює в Енергоатомі, піти в ТрО. Але сестра поїхала у відрядження до Енергодара, а повернулася вже у війну…».
«В моїй особистій робочій скриньці просто безліч листів із проханням допомогти»
Страшного ранку 24 лютого 2022 року Олена Дончук так міцно спала, що вибухів не почула. Тож як завжди зібралася та виїхала на роботу.
Розповідає: «Коли чекала в машині сусідку, яку підвожу до роботи, сусід мене здивовано запитав, куди я їду та навіщо. Я була впевнена, що Енергоатом за будь-яких умов мусить працювати. Але до роботи так і не доїхала: були небачені затори. Зателефонувала керівництву, домовилася, що виконуватиму роботу дистанційно. 25 лютого спочатку завезла чоловіка з товаришами до військкомату, а потім зустріла сестру з Енергодара. Наступного дня провела на війну ще кількох друзів, а 27-го разом з сестрою відвезли нашу сім'ю в безпечне місце, самі ж повернулись до Києва. Ми обидві не мали сумнівів: маємо волонтерити!
Чоловік намагався мене відмовити, та зрештою погодився, що кожен із нас робитиме свою справу, якою б небезпечною вона не була. Найстрашнішими в цій війні особисто нам видаються дві речі – потрапити у полон чи «зникнути безвісти». Тому ми завжди на зв’язку і навчилися не просто довіряти одне одному, а за будь-яких умов не допускати поганих думок. Це дуже важливо».
Спочатку, як і колись раніше, на добровольчих засадах, допомагала лише чоловікові, його побратимам, а ще своїм знайомим. Та якось колега сказала, що краще б зареєструватися волонтеркою офіційно.
«В Енергоатомі, – переказує пані Олена, як це було, – є чудова людина Тетяна Вікторівна, просто гуру в податковому законодавстві. І саме вона зауважила, що буде прикро, якщо моя добра справа виглядатиме для держави як неофіційний дохід та до мене за це ще й чіплятимуться. Я дослухалася, зареєструвалася і продовжила свій волонтерський шлях вже офіційно.
Якоїсь миті зрозуміла, що в моїй особистій робочій скриньці просто безліч листів із проханням допомогти. І я почала задумуватися про об’єднання зусиль з іншими волонтерами.
Заснувати ГО «Вартові світла» було спільною ідеєю не лише ініціативних людей, а й адміністрації та профспілки Компанії. Їхня підтримка та допомога є для нас дуже важливою і суттєвою. Ми зібрали чудову команду із тих, хто був найбільш активним у зборах, які постійно оголошувались у робочій пошті. Це працівники Енергоатома. Якщо хтось захоче долучитися до нас – будемо раді кожному!».
Діяльність створеної під крилом Енергоатома громадської організації передусім спрямована на допомогу працівникам Компанії та їхнім родинам. Пані Олена підкреслює, що добровільні внески енергоатомівців використовуються виключно на потреби колег та їхніх близьких.
«Всю інформацію відображено у звітах ГО, – наголошує вона. – Тож кожен охочий може звернутися й отримати розгорнуту відповідь на будь-яке «фінансове» запитання. У нас все прозоро. Я не приймаю самостійно жодних рішень, вони всі колегіальні, як і прописано в нашому статуті. Всі запити розглядаються командою – під час спільних засідань, із визначенням пріоритетності, все протоколюється...».
«Вартові світла» не стоять на місці. Їхня діяльність постійно розширюється. ГО допомагає військовим не лише на передовій, а й опікується їхнім фізичним та ментальним здоров’ям, відновленням та психологічною реабілітацією. Крім того, налагоджується виробництво fpv-дронів
«У нас є люди, є місце і можливість сертифікуватися для виготовлення fpv-дронів. Ба більше, вже є сертифіковані енергоатомівці і ми налагодили співпрацю з проєктом «Народний дрон», – пояснює героїня.
«А військовим я хочу сказати найщиріше у світі «ДЯКУЮ!»
Окремої вдячності заслуговують іноземні волонтери, які вболівають за Україну та як можуть допомагають нам наближати Перемогу. Роблять це за покликанням душі, розповідає Олена Дончук:
«Наприклад, тримаємо зв’язок з одним чудовим німцем на ім'я Lutz Kraus. Працюючи в медичній сфері, він щомісяця передає для українців медзасоби, хірургічні матеріали, медобладнання тощо».
Однак трапляється критика, не приховує наша Вартова світла, та «немає часу якось на неї реагувати, оскільки завжди безліч завдань, які мають бути оперативно виконані. Іноді я сплю по дві години, мало бачусь із шестирічною донечкою, і навіть коли фізично вдома, продовжую працювати волонтером».
Це складна та болюча тема для пані Олени. Адже часто-густо її дитина «не бачить тата, бо він на передовій, та не бачить маму, яка в тилу веде свою боротьбу з ворогом. І вона засмучується, що не може допомогти…
У такі миті я розумію, заради чого все це роблю. Щоб наші хлопці та дівчата повернулися додому, а наші діти не знали, що таке війна».
На питання, що вважає найкращим у складній волонтерській роботі, наша співрозмовниця відразу дає відповідь: «Врятовані життя та вдячність військових. Жодна грамота чи подяка не має і частки тієї сили, що прапор України, підписаний захисниками з передової». Сама героїня має таких уже кілька.
Найголовніше ж, що зрозуміла й у чому переконалась за десять років війни, – «це те, що сила в єдності, у підтримці та любові до рідної землі. Якщо ми це все будемо не лише підтримувати, а й розвивати, то у росії немає жодних шансів. Тому, любі українці, гуртуймося. Так – переможемо!
А військовим я хочу сказати найщиріше у світі «ДЯКУЮ!». І дуже прошу їх берегтися. А ми спробуємо максимально забезпечити всім необхідним!
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!»
