До війни наш сьогоднішній герой працював на Хмельницькій АЕС інженером з охорони праці, також очолював цеховий профком, а ще був депутатом Нетішинської міськради. Дзвінок з військкомату пролунав у червні, коли саме був у відпустці. Прибув за викликом, та відразу й приєднався до лав ЗСУ.
Початок своєї служби сам Олександр описує стисло: «Прийшла повістка. Я не відмовився від неї, не прикрився «атомним» бронюванням чи своєю інвалідністю, а вирішив, що маю теж робити свій внесок у нашу перемогу над рашистськими насильниками та вбивцями українців».
Спочатку був навчальний центр на Львівщині, звідки після двох місяців навчання на командира зенітно-ракетних комплексів відправили на фронт. Попри дещо іншу здобуту військову спеціальність, став командиром відділення штурмовиків у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, а перед Новим роком був підвищений до головного сержанта взводу. Та нові призначення, каже Олександр, не тішать, адже за ними криються втрати побратимів, колосальна відповідальність за життя підлеглих і нові «висоти», які треба брати і втримати:
«Виходиш на позицію і раз-по-раз у рації чуєш, кого із побратимів поранило, а хто вже й поповнив лави небесного воїнства»…
Розповідає про своє бойове хрещення, яке пам’ятатиме все життя. Отримавши команду закріпитися у посадці поблизу населеного пункту на Миколаївщині, виїхали до місця призначення. Навколо горіли танки, БМП, скошені прицільним вогнем дерева… Наші танкісти, які їхали назустріч, крутили біля скроні. Мовляв, куди прямуєте, повертайтеся. Перехоплене на ворожій хвилі теж не віщувало добра: «Крим, я Астрахань, єдут каробачкі. Встрєчаю».
«Приїхали в посадку, висадилися, тільки-но дістали лопати та встромили їх у землю, як русня накрила таким вогнем, що й голови було не підняти, подумки прощався з рідними та друзями…», – згадує Олександр той перший раз. Богу дякувати, тоді пощастило. По рації чули, як вороги наводять приціл. Наступний залп пролунав ще ближче, і командир дав наказ відступати. Заледве встигли скочити в машини та зірватися з місця, як черговий ворожий залп зорав ґрунт, де вони були мить тому. Машини накрило осколками…»
Наш герой брав участь у звільненні населених пунктів на Миколаївщині, Херсонщині, Донеччині та Луганщині. І майже завжди серед бійців був найстаршим. Так, в його взводі більшості хлопців переважно плюс-мінус 30 років, тож 47-річного Олександра вони жартома називають «пенсією».
Увійшов в історію ще й тим, що саме проти нього рашисти запустили фейк, буцімто він загинув у бою. Повідомлення про це з’явилося у рашистській групі «Іщі хохла». Та перш ніж пропагандистський фейк дійшов до родини, його побачили нетішинці й попередили військового. Олександр Марчук негайно спростував їхнє повідомлення на власній фейсбук-сторінці. Написав: «Перемога буде за нами. Слава Україні. Слава ЗСУ. Нам все одно, хто проти нас, адже з нами Бог!»
А пізніше Олександра таки поранило.
«Перед нами поставили завдання: взяти ворожу позицію, де засіли вагнерівці, – занурюється він у спогади. – Наблизившись до них, ми за кількасот метрів закріпилися в окопі. Вороги нам відразу заглушили радіозв’язок і всю ніч вивчали нашу позицію з дрону, а на ранок, підсвітивши димовухою, накрили прицільним вогнем з мінометів, градів, танків, БМП».
Частині бійців, серед яких був і Марчук, вдалося вийти з обкладеного ворожим вогнем окопу. Іншим вихід перекрив вагнерівський автоматник. Олександр спробував перевести вогонь на себе – і отримав поранення в руку та ногу. Пригадує, як затиснувши пошкоджену руку, керував діями товариша, котрий накладав йому турнікет. І як, маючи при собі знеболювальну ін’єкцію, не зміг її вколоти: на це просто не було часу, бо потрібно було виходити з-під обстрілів. До своїх дійшов власними ногами. Побратими виносили важкопоранених…
Не треба легковажити, переконаний атомник: «Ми воюємо з професійною армією. Не називатиму їх професіоналами, бо нормальні солдати не бувають такими… покидьками без честі й гідності. Але вони мають достатньо особового складу та далекобійного озброєння, щоб квадрат за квадратом поливати залізом нашу землю».
Отримавши першу допомогу у прифронтових шпиталях, зараз Олександр Марчук продовжує лікування в Нетішинській медико-санітарній частині. І радить українцям, попри все, жити на повну. Зізнається, що раніше, до мобілізації, вважав недоречними будь-які святкування в країні, огорнутій війною. Зараз, пройшовши війну «наживо», змінив думку:
«Не відкладайте життя на потім. Під час війни розумієш, наскільки воно короткочасне. Якщо можете святкувати дні народження, весілля, корпоративи – святкуйте! Ми там стоїмо, щоб вам тут було мирно, затишно і добре».
А наостанок додає:«Наша нова історія, на жаль, пишеться кров’ю наших друзів, рідних, близьких, коханих, а також кров’ю наших дітей. І жоден з нас не має права пробачити рашистським виродкам те горе, яке вони вже принесли. Я тепер особливо чітко усвідомлюю зміст фрази Ліни Костенко: «Я знаю грамоту свободи, її підписують мечі».
