Сьогоднішній наш Вартовий Світла – Олексій, з позивним Хімік. До 24 лютого 2022 року він працював на Запорізькій атомній електростанції, мав кар’єрне зростання, сім’ю та хобі – яхтинг. До всього ставився відповідально. На АЕС пройшов всі сходинки професії – від машиніста-обхідника турбінного обладнання (МОТО) до провідного інженера з управління турбіною. В парусному спорті також мав досягнення – безліч нагород в змаганнях різних рівнів.
«Запорізька АЕС – це 16 років мого життя, – розповідає Олексій. – початку працював на робочій посаді та пройшов всі ланки МОТО, а перед війною мене перевели на блочний щит управління. Понад десять років був у складі екіпажу станційної яхти. Ми ходили не лише по Дніпру, а й мали дальні походи по Чорному та Мармуровому морях. Брали участь у змаганнях, де були екіпажі зі всієї України. Це було круто!»
А потім у життя атомника прийшла повномасштабна війна. Того ранку Олексій їхав у навчально-тренувальний центр на навчання, але так і не пройшов його. Дорогою до НТЦ зателефонував хлопцям, з якими проходив службу в армії, уточнив план дій. Відтак за декілька годин наш Вартовий прибув у військкомат.
«Там було багато народу та повний хаос, – згадує енергодарець. – Військовий комісар і мій куратор дали мені ще добу на збори. Повідомив на АЕС, що мобілізовуюсь, зібрав речі та мав трохи часу побути з сім’єю. А вже вранці 25 лютого ми з хлопцями евакуйовували енергодарський військкомат, рятували особові справи, майно. Далі нас повезли на збірний пункт у Запоріжжя, де теж був хаос і незрозуміла метушня. Нас протримали до вечора, а потім сформували підрозділи і відправили до навчальних центрів».
Підрозділ Олексія проходив навчання у Дніпропетровській області, далі його відправили на Донецький напрямок, щоб підсилити побратимів у Волновасі. Спочатку військові займалися лише евакуацією мирного населення, потім були важкі бої.
«На той момент у місті, яке перебувало під рясним вогнем артилерії, танків та мінометів, залишалося багато людей, – розповідає захисник. – Ми намагалися провести їх до евакуаційний автобусів, а літніх людей розподілити по автомобілях і вивезти. Наскільки мені відомо, 4 березня навіть була домовленість з окупантами про зелений коридор для цивільних. Він мав тривати з 11:00 до 15:00, але вже об 11:40 по людях, які прийшли на евакуацію, почали стріляти. Тож все відмінилося, цивільні тікали в укриття. Ми утримували позиції в місті, а 9 березня мені по радіозв’язку прийшов сигнал про відхід. Я ще не розумів причину, але наказ виконав. Зібравши хлопців зі свого підрозділу, прийшов до пункту збору. Місто вже було добряче розбомблене».
Далі був наказ про вихід з міста власними силами та інформація про прорив одного із флангів. А це означало, що Волноваха майже оточена та під вогневим контролем ворога. До вечора захисники змогли не лише вирватися з пекла, а й дійти до іншого населеного пункту. Впродовж всього шляху росіяни не переставали безбожно гатити, тоді українські захисники мали багато поранених та загиблих. Від ще більшої трагедії врятувала природа – почав рясно падати сніг, який заважав ворожим дронам полювати ціль.
«Декілька днів ми просто відступали по селех, бо ворог не припиняв наступати, – ділиться Вартовий. – А після того, як 16 березня у Володимирці, під Вугледаром, ми вступили в дуже інтенсивний бій, нам дали трохи відпочинку та вивели у тил. Далі сформували нову роту, новий піхотний підрозділ, забезпечили потужнішим озброєнням, провели навчання і відправили знову на той самий напрямок. Там ми тримали позиції півтора місяці, а влітку 2022 року провели успішну операцію у Павлівці. Я дуже пишаюся нею. Все було сплановано ідеально, тому звільнили селище без втрат, а також взяли у полон багато рашистів. Неймовірні відчуття, коли з підвалів, укриттів, будинків на вулицю вибігають люди, телефонують рідним і вигукують: «наші повернулися!». Це дуже приємно чути».
Після Перемоги у Павлівці українські захисники потроху просовувалися далі. На цій ділянці фронту постійно точилися важкі бої з морською піхотою рф, але позицій наші хлопці не здали. Передавши смугу оборони іншому підрозділу, Олексій з побратимами сподівалися, що їдуть у відпустку, натомість приїхали у Бахмут. Отримавши важку контузію у бою, Хімік поїхав на лікування.
Лише тоді українцеві вдалося відпочити та побачитися із сім’єю. На той момент рідні вже вирвалися з Енергодара, тому Олексій зміг видихнути та зосередитися на військовій справі. Далі були дві ротації у Бахмут, пізніше у Вугледар, оскільки Павлівка знову опинилась під контролем окупантів, а потім Авдіївка, Водяне.
«10 жовтня 2023 року почався штурм Авдіївки і це була досить серйозна операція, – підкреслює захисник. – Тоді я вже працював не в полі, а через контузії перейшов в управління батальйону. Почалися щоденні колонні штурми. Ми стримували свої позиції доволі ефективно, та знищили чимало ворожої техніки. Нам відрізали фланги, тож доводилося відходити. Добряче їх тоді покришили. Через рік нас перевели на інший, спокійніший напрямок. Зараз ми відновлюємося, нарощуємо м’язи, як то кажуть».
За понад два з половиною роки війни у найгарячіших точках фронту, Олексій втратив чимало: щасливі роки мирного життя, здоров’я та побратимів. Однак йому вдалося зберегти найголовніше – почуття гумору та віру в Перемогу. І все це завдяки підтримці товаришів по зброї.
«Ми стали одним цілим і мали повне взаєморозуміння, – пояснює Хімік, – ому могли жартувати та розмовляти ні про що. А коли виконували завдання – працювали злагоджено й ефективно. На жаль, дуже мало залишилось зі мною тих хлопців, з якими я пішов воювати на початку. Інші на відновленні після поранень, дехто воює десь в тилу через травми, а когось більше немає…
Але я хочу сказати нашим захисникам та захисницям, що потрібно триматися та йти до кінця. Бо, хто, як не ми? А тим, хто в тилу треба зрозуміти, що ми втомились і нам стає важко, тому нас потрібно підсилювати та міняти. Бо тільки разом нам вдасться побороти цю нечисть! Слава Україні! Героям слава!»
