Серебрянський, або Кремінський, ліс на Луганщині росія почала штурмувати восени 2022 року. Маючи необмежений запас боєприпасів, загарбники буквально заливали мальовничий заказник вогнем, внаслідок чого він перетворився на «поверхню Місяця» – з безліччю вирв, а поміж ними лише поламані дерева. Про це нам розповідає сьогоднішній Вартовий світла – працівник Енергоатома Олег Герасименко.
Бойові дії на цій ділянці тривають постійно, поринаючи у спогади, каже він. Тактика ворога змінюється, але «асортимент» залишається незмінним: вогневий вал, «м’ясні» штурми або комбінована «шахматка» – артобстріл, а за ним атака піхоти. Останнім часом до того всього додалися ще й дрони.
Та українські захисники вже понад два роки утримують свої позиції у Серебрянському лісництві й не віддали жодного метра. На цьому напрямку, ділиться Олег, він стримував ворога двічі. Але спочатку була офіційна Тероборона – підрозділ ЗСУ, а до того – мирне життя. В якому поруч була родина – дружина та донечка, п’ять днів на тиждень – хороша робота, з 2018 року був заступником начальника відділу експлуатації відокремленого підрозділу Енергоатома «Управління справами», й у вільний час – лижі, давнє захоплення. Аж поки не настало 24 лютого 2022 року...
«Щойно почув, що сталося, відразу став на захист країни»
Того страшного ранку Олег не вийшов на роботу. Щойно почув, що сталося, відразу став на захист країни.
Зізнається, що до останнього не вірив у можливість великої війни, хоча незадовго до того відбулася подія, яка мала б змусити задуматися:
«Як офіцер запасу я був приписаний до формування Сил територіальної оборони і перебував у резерві. А за тиждень до повномасштабного вторгнення росіян резервістів викликали розвантажити стрілецьку зброю. Кодова назва «Б-52». Зараз про це вже можна говорити, бо пройшло два роки...
Ми її розвантажили, але не надто замислювалися, для чого це. А вже за тиждень, вранці 24 лютого, я почув крик дружини «Олег, нас бомблять!» Та й тоді не повірив – відповів їй, що такого «не може бути, це просто петарди». Проте побачене з вікна свідчило точно не про них.
Багато чорного диму стояло над Броварами, які фактично видно з Лісового масиву, де живе захисник. Як з’ясувалося, дві ворожі ракети поцілили прямо у військову частину та казарму.
«За місяць до війни у Броварах проводили збори нашого підрозділу Сил територіальної оборони, – пригадує Олег. – Тому я відразу зрозумів, що саме горить. Тож взяв рюкзак, попросив дружину надто не перейматися й пообіцяв повернутися за два дні. А не повернувся і досі»...
Шокована дружина Олега навіть не встигла жодним чином відреагувати на рішення чоловіка, як він уже зачинив двері. Вони з донькою чекали його вдома, та коли на Броварському напрямку точилися запеклі бої, за наполяганням Олега виїхали в безпечне місце.
«Я прийшов до ТрО – і мені відразу доручили керувати взводом із 30 людей»
Коли прийшов на місце збору Сил тероборони ЗСУ, каже Олег, то побачив там понад тисячу чоловіків. Так, багато хто виїжджав із Києва, вивозив родини, дітей, але сотні та навіть тисячі людей відразу пішли воювати. Так сформувався кістяк 112-ї окремої бригади територіальної оборони.
Наш Вартовий мав військовий досвід: з 1993-го по 2000-й служив у Нацгвардії України й звільнився звідти начальником з фізичної підготовки окремого батальйону. Тож не дивно, що йому відразу доручили керувати підрозділом – взводом із 30 людей.
Розповідає, що «із позитивного – у цьому підрозділі були кадрові офіцери, теж з військовим досвідом. Як-от, наприклад, «професійний» ротний, який раніше вже керував ротою – в 2014-2015 роках, у зоні проведення АТО/ООС»…
Спочатку їх прикомандирували до 72-ї окремої механізованої бригади, частина якої несла службу в Зазим’ї, а частина – в Мощуні. Підрозділ Олега перебував на лівому березі Києва, ніс службу на другій лінії бойового зіткнення, давав відсіч групам ДРГ та допомагав артдивізіону збивати ракети. На цих напрямках провели два перших місяці повномасштабної війни. Коли ж набралися бойового досвіду, а Сили територіальної оборони вирішили використовувати як піхотні підрозділи, Олега з побратимами «кинули» на Донецький напрямок. Так вони й опинились у Серебрянському лісі.
«Вперше воювали там взимку 2023 року, – пригадує захисник. – Військові часто жартома кажуть, що «Сєрєбрянскій лєс – лєс чудєс: зашол с ногамі – вишел бєз». Це якщо коротко, бо не хочеться розповідати щось пафосне та героїчне. Хоча тамтешні бої були на слуху не один місяць. І прориви теж, і спроби наступу... Все це ми з побратимами якраз і пережили.
росіяни чомусь дуже люблять прив’язуватися до річниць. Ми лише приїхали, підготували позиції, як 22 лютого вони почали наступ. Напевно, до річниці «Кієв за трі дня». Були дуже інтенсивні бої, ми мали втрати, і 19 березня нас вивели на відновлення. Богу дякувати, на той час було ким замінити.
А 5 червня 2023 року ми знову поїхали в «наш ліс». І вже 14-го під час мінометного обстрілу, відводячи підрозділ на вигідні позиції, я отримав тяжке поранення. Ми тоді потрапили у вогневу засаду, і нас накрили автоматичним мінометом «Васильок», який стріляє відразу чотирма мінами. росіяни чекали на нас із нічним дроном і відкрили вогонь, щойно ми потрапили в поле зору. Після обстрілу нас іще пів години добивали: «висіли» над нами дроном, аж поки у нього не сіла батарея…
Але його хлопцям пощастило, сумно посміхається Олег: біля них зірвався бойовий комплект іншого підрозділу – і все палало. Цей вогонь сліпив русню, тому українські захисники змогли відійти.
«Я з перебитими ногами повз на руках. Коли ми сховалися за зворотний скат, дав команду завмерти. Так і дочекалися, поки вони припинили «висіти» над нами. Й ні в кого не було паніки – лише велике бажання вижити і вийти з цього пекла», – згадує Олег Герасименко.
Його підрозділ не втратив тоді жодного захисника, хоча Олег і ще один офіцер отримали складні поранення та їх вивезли на лікування.
Вже понад вісім місяців він проходить реабілітацію після тяжкого поранення. Дружина та доця-випускниця – поруч, навідуються колеги, рідні та друзі, за можливості дзвонять побратими. Всі максимально підтримують захисника, і він прагне стати не лише на ноги, а й на улюблені лижі. Поки що це мрія, але Олег іде до неї із впертістю й наполегливістю.
А його побратими того разу залишалися на позиціях у Серебрянському лісі ще протягом трьох місяців, аж до вересня, нині ж знову перебувають там – вже втретє.
На питання, що тримало у найважчі часи, допомагало вистояти й не зламатися психологічно, Вартовий відповідає миттєво: гумор!
Каже: «Практично ніщо інше не працює. Оці всі фрази на кшталт «тримайтеся» – недієві. Коли мені таке кажуть, завжди хочеться спитати: «За що триматися?».
Тому, хто захищає країну, Олег бажає гарних позицій, бо «це дуже важливо». Пояснює: «Одним щастить більше, іншим – менше. Хтось за місяць може жодного разу не потрапити під кулі, головний удар їх оминає. А хтось, ідучи ніби на більш-менш безпечну позицію, потрапляє у справжню м’ясорубку, отримує тяжкі поранення чи й взагалі гине…
Ще дай Бог всім знань, везіння та підтримки від командування та держави. Маю на увазі забезпечення дронами, РЕБами, антидроновими рушницями тощо, а також вмінь та досвіду керувати ними. Лише тоді наші військові зможуть вижити, захищаючи державу, та нарешті перемогти ворога.
А співвітчизників у тилу Олег просить зрозуміти найголовніше: «Якщо русню раз і назавжди не зупинити зараз, то за пів року чи рік вона буде вже в інших містах України, а ще через два нашої країни може просто не бути. І тоді всім тим, хто сьогодні «не народжені для війни», доведеться опинитися в іншій реальності. Тому виборювати Перемогу треба зараз і всім! Слава Україні! Героям слава!»
