Історія нашого нинішнього Вартового світла до болю знайома більшості українців. До повномасштабного вторгнення все було звичайним та звичним: любляча родина, улюблена робота, яскраві подорожі, захоплення, саморозвиток, плани на майбутнє… А далі – кричуще неприйняття ситуації, повне спустошення, але неймовірне бажання жити, і принципово – в рідній Україні.
Той четвер, 24 лютого 2022 року, старшому інженеру відділу управління закупівель департаменту системи управління Дирекції з якості ДП «НАЕК «Енергоатом» Володимиру Павленку запам’ятався бомбардуванням на світанку і липким відчуттям страху. Страшно було не за себе, а за своїх дівчаток – дружину та доньку. Добре знайомий з історією України, якою давно цікавився, наш герой «чудово розумів, ЩО таке росіяни і які у них методи ведення війни, особливо проти українців». Тому миттєво вирішив вивезти родину з Києва на дачу, а вже там спокійно проаналізувати ситуацію і визначити подальші дії.
Вже за місяць прийшло рішення йти у військкомат. Сім’я цей крок прийняла важко, були сльози, але зрештою Володимира «відпустили».
«Чесно кажучи було страшно, – згадує він. – Я розумів, що військового досвіду та спеціальних знань не маю, проте як громадянин мав бути на полі бою за свою країну та родину».
У військкомат прийшов добровольцем, залишив свої контактні дані та повернувся додому чекати дзвінка. Зателефонували лише за місяць. І знову військкомат, знову запис даних, але вже в інший список – офіцерський. Адже серед його документів було й посвідчення офіцера запасу за спеціальністю «військовий зв’язок», яке наш енергоатомівець отримав ще у 2003-му, коли закінчив військову кафедру в київському «Політеху». Зараз, під час війни з росіянами, у військкоматі на людину із такою спеціальністю були свої плани.
Такий розвиток подій Володимира дещо спантеличив, адже за два десятка років багато чого змінилося. «Я був певен, – каже він, – що з’явилися такі засоби зв’язку, про які я навіть нічого не чув, не те що не користувався. Проте і за відсутності «свіжих» знань та навичок сучасного військового зв’язку за кілька місяців після початку війни я опинився в окремому стрілецькому батальйоні, де був призначений начальником зв’язку. Моє життя кардинально змінилось».
Спочатку батальйон нашого героя відправили виконувати бойове завдання на Київщині, і він мав надважливу місію – відповідати за зв’язок у бойовому підрозділі. А на війні, каже він, зв’язок – це як кисень у житті: «Якщо підрозділ без зв’язку, вважайте, що без управління, а це може спричинити хаотичне залишення позицій особовим складом та нерідко й смерть...».
Якоїсь миті ситуація видавалася майже непоправною: засобів зв’язку катастрофічно бракувало, а користуватися наявними ніхто не вчив. Володимир згадує, як доводилося з усім самостійно розбиратися, шукати інформацію на просторах інтернету де тільки: на різних форумах, у чатах зв’язківців тощо. А паралельно – чи не щотижня робити офіційні запити до відповідальних за зв’язок підрозділів ЗСУ та до волонтерських організацій, просити те, чого не вистачало. Відповідь здебільшого була одна й та сама: «Будете на нулі – дамо, а зараз – вибачайте».
…Як начальник зв’язку зіткнувся ще з однією проблемою. Особовий склад його підрозділу практично нічого не знав про сучасний зв’язок, а дехто навіть і комп’ютером користуватися не вмів, тоді як без цього розібратися із сучасними засобами зв’язку майже не видавалося можливим.
«Сучасний зв’язок – це не лише про польові телефони ТА-57 (тапіки), – пояснює Володимир. – Це і про зашифрований 256-бітовий радіозв’язок, ІР-телефонію, супутниковий інтернет, радіорозвідку, РЕБ тощо. Все це вимагає доволі глибоких знань в ІТ-сфері та хоча би базових із фізики – про довжину хвилі, затухання, опір фідера…».
Зібравши необхідні засоби зв’язку – і те, що надали «зверху», і власним коштом докуплене хлопцями, – наш Вартовий почав готувати їх до справжніх бойових дій. Вивчивши всіх своїх бійців, у кожному розгледів навички, важливі під час виконання бойових завдань. Всі разом вигадували можливі «сценарії» та програвали, як все може розгортатися на «нулі». А закріплювали напрацьовану «теорію» нічними тренуваннями.
«Ми розробили алгоритм боротьби з рашистським РЕБом – радіоелектронною боротьбою, з першого ж дня шифрували всі наші радіоповідомлення правильним шифруванням, передбачили резервний зв’язок із застосуванням ІР-телефонії та супутникового інтернету й дуже багато чого ще, – пояснює Володимир. – Готувалися максимально, бо розуміли, що скоро отримаємо наказ рушати на нуль».
Через постійний стрес та шалене фізичне навантаження за перший місяць служби енергоатомівець втратив майже 10 кг ваги, але це були «квіточки».
У листопаді 2022 року підрозділ відправили на бахмутський напрямок. Той час Володимир згадує як страшний сон: доводилося жити у розвалених будинках, раз на день їсти мерзлий сухпай, але за будь-яких умов, під постійними «приходами» і «виходами», в режимі нон-стоп забезпечувати підрозділ «киснем». Це було головним. «Дуже мало сну, якийсь безперервний рух, проблеми зі зв’язком та нехватка його засобів, постійна робота ворожого РЕБ, багато цигарок і лайок з командуванням, перші влучання по наших позиціях, перші «двохсоті»… Ще спілкування з волонтерами, допомога яких там просто неоціненна. А потім… ми звикли…».
За досить нетривалий час усі бійці нашого героя адаптувалися, підрозділ навчився в бойових умовах виконувати будь-які завдання – і війна стала для них буденним життям. А населені пункти, де базувалися і які лагідно називають «Часікі», «Констаха», «Торецьк», «Ступочки», – другим домом. Саме там по-справжньому зріднилися і самі хлопці, стали майже сім’єю.
«Правду кажуть, що людина звикає до всього, – ділиться захисник. – За кілька тижнів війна стає роботою. Складною, важкою, але просто роботою. І всі працюють, як швейцарський годинник. У нас кожен знав свої обов’язки і виконував їх на 100%, ніхто нікого не підводив. Ми стали справжніми побратимами!»
Нині бійці продовжують виконувати завдання на одному з гарячих напрямків, але вже без Володимира. Після розформування батальйону його відправили розгортати зв'язок в артилерійську бригаду. Та звісно, зв’язок із побратимами не втрачається. Вони підтримують і консультують один одного та вірять, що ще попрацюють разом.
А всіх нас – українців, які зараз в тилу, захисники просять вірити в ЗСУ і допомагати їм та не забувати про війну. Бо щодня гинуть найкращі сини та доньки України, виборюючи для кожного з нас право і можливість жити у вільній країні.
«Коли повертаєшся з передової та бачиш, як хтось «шикарно гуляє», стає не по собі, – зізнається енергоатомівець. – І це дуже гнітить психологічно. Не варто зараз так робити, оце от точно не на часі. Нині вкрай важливо допомогти. Тим, хто втратив рідних чи житло. І тим, у кого рідні на війні. Допомогти хоча б психологічно. Бо воїн звик і працює, а його близьких вдома з’їдає невідомість, і вони постійно очікують найбанальнішого та найважливішого повідомлення: «Все ок, працюємо»…
Взагалі ж, упевнений Володимир, щоб пришвидшити нашу Перемогу достатньо вже й того, щоб кожен українець на своєму місці робив все можливе для Батьківщини і будь-яку «справу виконував натхненно, ефективно, якісно та чесно! Тоді точно переможемо!»
