Для працівника Хмельницької АЕС Василя Войцеховського війна розпочалася ще дев’ять років тому. Коли пішов на фронт добровольцем одразу після Революції гідності й першого удару росіян по незалежності України – Крим, Донбас... Серце краялось, адже вдома залишилися дружина із сином та п’ятимісячною донечкою, батьки, родина. Але інакше Василь не міг.
Три роки, з 2014-го по 2017-й, боронив країну. Служив у добровольчому полку спецпризначення «Дніпро-1», пліч-о-пліч з відомими командирами Юрієм Березою, Святославом Паламарем («Калиною») та Денисом Прокопенком («Редісом») був в «Азові»...
Отримавши поранення, «Войцех» (саме такий позивний отримав завдяки прізвищу) був змушений звільнитися, щоб відновити здоров’я. Та вже тоді він розумів: наступний бій – питання часу, бо «споконвіку нам доводиться боронити себе від поневолювачів, а московити – то найбільші загарбники» і вони не відступлять.
Поки тривало лікування, Василь повернувся до сім’ї, мирної роботи, хобі. Вже понад десять років він захоплюється військовою реконструкцією історичних подій, зокрема займається відновленням бойових баталій Другої світової. Тому тема війни проходить повз життя нашого героя вже тривалий час. А восени 2021 року він працевлаштувався на Хмельницьку АЕС – у загін відомчої воєнізованої охорони.
24 лютого 2022-го, коли росія почала повномасштабне вторгнення, Василь не вагаючись вирішив знову йти добровольцем на фронт. Проте побратими вмовили підготуватися до можливих воєнних дій у тилу. Ввечері того ж дня для патрулювання міста він організував мобільну групу з 20 осіб. Згодом згуртувалися у взвод, далі роту, і «Войцех» її очолив.
«Ми тоді зрозуміли, – каже, – що потрібно бути готовими до можливих боїв, бо війна торкається усіх. І тут важливо не розгубитися, бути зібраними, вміти надати медичну допомогу собі та ближньому, вміти поводитися зі зброєю, не панікувати й чітко виконувати команди під час евакуації... Такі формування мотивують і гуртують людей. Це вкрай необхідно і під час війни, і у мирному житті важливо».
А першого серпня минулого року Василь Войцеховський таки знову мобілізувався й зі сформованим на полігоні під Києвом своїм підрозділом був для виконання бойових завдань направлений на Запорізький напрямок. Рівно за місяць, першого вересня, коли донечка «Войцеха» Улянка пішла до школи, він під час штурму одного із селищ потрапив під артилерійський обстріл. Ухиляючись від огню, наші бійці наїхали на протитанкову міну – і під бойовою машиною здетонувало близько шести кілограмів тротилу.
Лише наклавши турнікет на ногу та покликавши на допомогу побратимів, Василь втратив свідомість. А ще він втратив багато крові та кінцівку, проте лишився живим – і медики дали йому шанс на життя…
Героя підтримували не тільки дружина, родина та друзі. Коли він перебував на лікуванні в Київському військовому шпиталі, до нього з іменним подарунком – годинником – та грамотою завітав голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. А згодом нагородили орденом ІІІ ступеня «За мужність».
Василь зізнається, що повсюдно відчуває захист свого янгола-охоронця. Каже, то бабуся Марія Володимирівна оберігала його – спочатку на землі, а потім і з небес – та допомогла вижити.
«Пам’ятаю, одного разу в Пісках військовий капелан, благословивши нас, попросив мене залишитися. І сказав, що навколо мене ніби якась надзвичайна аура, наче оберіг із молитви. Це, каже, за тебе якась старенька людина віддано молиться. А я знав: це моя бабця. Відчував це щоразу, як кулі пролітали повз мене. Коли бабусі не стало, теж зрозумів, що мій земний ангел-охоронець і з неба продовжує мене захищати. Лише не дотримав своєї клятви перед нею, що більше не піду на війну. Але вірю, вона мені пробачить», – ділиться сокровенним «Войцех».
Своєю основною чоловічою чеснотою вважає готовність відстояти найцінніше – свободу та незалежність. Свою, родини, країни. Впевнений, що це закодовано у генах усіх справжніх українців: «Ми розумні, талановиті люди, які однаково добре вміють сіяти хліб та тримати зброю. І ми все зможемо та переможемо ворога. Бо воювати й боротися вміємо… Ми зараз варимо спільний український борщ перемоги, і маємо всі разом долучитися до цього процесу, аби без докору сумлінь взяти до рук ложку, коли прийде час їсти страву. Отже, сьогодні ти або в ЗСУ, або для ЗСУ, іншого вибору немає!».
Зараз командир «Войцех» відновлюється в реабілітаційному центрі, вчиться ходити з протезом, малює картини, ліпить із глини та мріє. Про спокій біля лісового озерця з вудочкою. Про те, щоб мати змогу якнайбільше приділяти уваги своїм дітям – Владиславу та Уляні. Про спокій та щастя дружини Світлани, батьків. Та найбільше – про Перемогу, без якої всі мрії не матимуть сенсу...
