Все буде Україна! У цьому впевнена родина Гусевих. Батьки та дві їхні донечки вимушені були покинути рідний дім у Волновасі. Нині вони живуть в Южноукраїнську і планують залишитися тут назавжди. Вдячні, що зважилися, та довірили нам свою історію.
«Я бачила, як стріляють, я бачила, як на нас нападають, я знаю, як ракети літають, я знаю звідки вони прилетять, і знаю, що таке смерть і тривога. Ми з батьками кожен день бігали до підвалу, лежали та спали на підлозі, практично на підлозі ми і їли. Не можна було галасувати, вмикати світло». Це розповідь десятирічної Поліни. Під час інтерв’ю поряд із нею стояли батьки та зі сльозами на очах слухали сповідь своєї донечки.
У Євгенії та Олександра двоє дітей. Є ще п’ятирічна Мілана. Тікаючи від війни з рідної Волновахи, наприкінці березня родина опинилася в Южноукраїнську. Шлях до містечка енергетиків у них зайняв близько трьох тижнів. «24 лютого зранку ми з Поліною почули вибух. Була майже п’ята година. Ми начебто звикли, адже в нашому регіоні стріляли вже протягом восьми років, але то було десь далеко, а тут був такий чіткий вибух, що у нас чашка впала з комоду. І відразу все почалось. Я ще поїхала на роботу, а по дорозі було дуже-дуже багато військової техніки. Зателефонувала чоловікові та сказала, що почалася війна. У результаті вже о 10-й ранку він поїхав на заправку», – згадує перші години війни мама Поліни, Євгенія Гусева. «Ми довго стояли на заправці у черзі. Я вже хотів розвернутися і поїхати – настільки там було багато людей. Мені пощастило: у мене дизель, і попит на нього був менший, ніж на бензин чи газ. Людей виїжджало багато, й у перший день виїхати нам не вдалося», – доповнює розповідь дружини Олександр Гусев.
В рідному місті родина Гусевих залишалася до 1 березня. До останнього сподівалися, що все обійдеться. Однак вибухи ставали все ближчими, 25-го пропала електроенергія, практично не було зв’язку. 27-го снаряди рашистських градів прилетіли в будинок сусідів та на город подружжя. Вони кажуть, жодних сирен, повітряних тривог та евакуації ніхто в місті не оголошував. Волноваська влада кинула людей напризволяще. Вивозили містян військові, бійці тероборони та священник місцевого храму. «Ми схопили якісь сумки, якісь із них залишилися просто у дворі. Я не пам’ятаю, зачинив хату чи не зачинив, гараж – зачинив, не зачинив. Я нічого не пам’ятаю. Ми зібралися буквально за 15 хвилин», – каже Сашко. «Зранку вирішили, що будемо їхати, вийшли за двір, а по вулиці їхала машина. Розбита. Вона їхала із вивернутим колесом, на капоті лежала цеглина, уся без скла: мабуть, десь біля будівлі стояла. Ми махали чоловікові руками, щоб він зупинився, але він, не зупиняючись, через двері кричав «Їдьте звідси, їдьте, якщо можете, їдьте швидше», – згадує Женя.
Тікали в Пологи. На той момент у це містечко російські війська ще не зайшли, розповідають Сашко та Женя. Там їх та інших знайомих прихистили добрі друзі. У двокімнатній квартирі жило 19-ро людей, з них восьмеро – діти. «Тоді в місті вже пропала електроенергія – відповідно, не стало води й опалення. Рятувались тим, що через перетворювач із акумулятора робили 220 вольт, знайшли генератор та підключилися. Вдень він жаахливо торохтів, але ж дві квартири підключили і змогли хоч трохи обігріти. Вдалося зарядити телефони, треба було хоч якось виходити на зв'язок», – описує ті дні голова родини.
Через 10 днів сім’я виїздила вже з окупованих Полог. На постах стояли буряти й чеченці, однак, зваживши на дітей, машину Сашка випустили майже без перешкод. Прямували до інших знайомих із Дніпра, але й звідти за два дні їх погнала ракета від «освободітєлєй», що впала поряд з будинком. Далі було Кам’янське Дніпропетровської області, гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб і сильна застуда в обох дівчаток. Тож батьки вирішили їхати в тиловий Южноукраїнськ, куди з перших днів війни їх кликали друзі. «Ми приїхали в Южноукраїнськ наприкінці березня. Зупинились у знайомих і думали, що буде можливість повернутися, але зараз вирішили залишатися тут. Повертатися туди сенсу вже немає. У місті нам дуже допомогли, зараз намагаємося влаштуватися на роботу. Взагалі, люди скрізь у нас дуже хороші. Ніколи не думали, що українці настільки згуртовані. Усім, хто нам допомагав, дуже велике дякуємо», – говорить подружжя.
Нині родина Гусевих винаймає квартиру в Южноукраїнську. З її облаштуванням допомогли знайомі, волонтери Миротворця, підприємці та просто небайдужі люди. Сашко намагається працевлаштуватися, а поки волонтерить – виготовляє пластини для бронежилетів. Поліна пішла в школу, а ще знову розпочала малювати. Тільки тепер її улюблене хобі має зовсім інший сенс. Дівчинка малює, а свої картини продає. 50 відсотків зароблених грошей перераховує на рахунок Збройних Сил України. У соціальній мережі обов’язково публікує скриншоти, які це підтверджують. Від старшої сестри не відстає й молодша Мілана. Вона також малює, але художником, як Поліна, стати не хоче. У свої п’ять років мріє бути військовою.
Попри те, що свій новий дім родина Гусевих знайшла в Южноукраїнську, вони мріють відвідати Волноваху. Там могили Женіних батьків, там їх чекає вірний пес, але все це вони планують зробити після того, як над рідним містом замайоріє український прапор. «Ми бачили, як борються наші хлопці, тому віримо в те, що все буде Україна. Ми ще й в Крим на море поїдемо», – впевнені у цій родині.
